Реймонд Чандлер - Постріли в ресторані Сірано

— Ще раз, будь ласка, — попрохав Отто, і Перрі, акомпануючи собі на гітарі, заспівав приємним, трохи хрипкуватим голосом:

Перебувши тиждень у Мехіко-Сіті, Перрі з Діком гайнули на південь: Куернавака, Таско, Акапулько. Отам-то, в Акапулько, вони й познайомилися з добрягою Отто. Підчепив його Дік. Але той джентльмен, гамбурзький адвокат у відпустці, «вже мав приятеля» — молодого тубільця, що прозивав себе Ковбоєм.

— Виявилося, що на нього можна звіритись, — згодом казав Перрі про Ковбоя. — Де в чому підлий був, як Іуда, та загалом свій хлопець, молодчага. Дікові він теж сподобався. Ми добре поладнали.

Ковбой знайшов для татуйованих мандрівників кімнату в домі якогось свого дядька, взявся допомагати Перрі вдосконалюватись в іспанській мові, ділився з ними тим, що перепадало йому від багатого відпускника з Гамбурга. Коштом останнього всі вони пили, їли й купували жінок, і їхній щедрий благодійник, як видно, вважав, що витрачає гроші недаремно, — хоч би тільки заради Дікових анекдотів, від яких був у захваті. Щодня Отто наймав «Естреліту», оту рибальську шхуну, і всі четверо вирушали в море. Ковбой керував судном; Отто малював олівцем і вудив рибу; Перрі наживлював гачки, мріяв, співав, а часом теж брався вудити; Дік не робив нічого — тільки бурчав, жалівся на хитавицю й лежав на сонці осовілий та байдужий, мов ящірка по обіді.

— Ось воно нарешті, — казав Перрі. — Оце і є справжнє життя.

Та він знав, що таке життя довго тривати не може. 1 справді, кінець йому мав настати того ж дня. Другого райку Отто від'їжджав назад до Німеччини, а Перрі з Діком поверталися до Мехіко-Сіті — цього домігся Дік.

— Авжеж, голубе, — сказав він, коли вони обговорювали свої дальші плани, — усе воно пречудово. Сонечко гріє спину і все таке інше. Але грошенята — кап-кап, та й нема! А як продамо машину, що в нас зостанеться?

Відповідь на це була дуже невтішна, бо на той час вони уже встигли спустити майже все добро, набуте внаслідок отого фокуса з чеками в Канзас-Сіті: й кінокамеру, й запонки, й телевізори. Продали навіть бінокль і сірий транзистор «Зеніт» — одному полісменові, з яким Дік познайомився в Мехіко-Сіті.

— Ось що нам треба робити: вертатися до Мехіко, продати машину, а тоді я, може, знайду роботу в якомусь гаражі. Та й взагалі там нам легше буде прожити. Більше можливостей. Е, слухай, та можна ж навіть вдатися до тої-таки Інес.

Інес була повія, що спинила Діка на сходах Палацу мистецтв у Мехіко-Сіті (ці відвідини входили до великої екскурсії по місту, на яку Дік погодився, аби тільки потішити Перрі). Їй було вісімнадцять років, і Дік обіцяв одружитися з нею. Але те саме він обіцяв і Марії — п'ятдесятилітній жінці, вдові «знаменитого мексіканського банкіра». Вони познайомились одного вечора в барі, а вранці він отримав свою винагороду — сім доларів.

— Ну, то як? — спитав Дік у Перрі. — Заженем тарадайку, знайдемо роботу й збиратимем грошву. А тоді побачиш, що буде.

Наче Перрі не міг сказати наперед, що з того буде! Припустімо, вони візьмуть за старий «шевроле» дві-три сотні. Коли він знає Діка — а тепер він таки знав його, — той ураз проциндрить їх на випивку та жінок.

Поки Перрі співав, Отто побіжно замальовував його в невеличкому альбомі. Виходило досить схоже, художник вловив одну не дуже помітну рисочку в обличчі свого натурника: лиховісний усміх, вираз пустотливої, дитячої погрози — наче то був якийсь лихий амур, що націляється отруєною стрілою. Перрі сидів голий до пояса (він соромився скидати штани, соромився ходити в плавках, боячись, що іншим «буде гидко дивитися» на його покалічені ноги; отож, попри всі свої мрії про затонулі скарби, попри всі балачку про підводні пошуки, він сам і разу не зайшов у воду). Отто скрупульозно відтворив на малюнку численні татуювання, що прикрашали надміру розвинений торс натурника, і його маленькі, як у дівчини, хоча й мозолясті, руки. В тому ж таки альбомі, що його Отто подарував Перрі на прощання, було й кілька замальовок з Діка — «гола натура».

Отто згорнув альбом, Перрі поклав гітару, а Ковбой підняв якір і пустив мотор. Час було повертати назад. Вони запливли миль на десять у відкрите море, а вода вже почала темніти.

Перрі умовляв Діка порибалити.

— Хтозна, чи випаде ще колись така нагода, — сказав він.