Реймонд Чандлер - Постріли в ресторані Сірано

Майже рік батько з сином прожили в будиночку поблизу Ріно, і Перрі ходив до школи.

— Я закінчив третій клас, і то був справді кінець. До школи я більше не повернувся. Того літа батько змайстрував саморобний причіп до машини — «будинок на колесах». У ньому було двоє дощаних ліжок і закуток з невеликою плитою, така собі кухня. Плита вийшла хоч куди, на ній можна було зготувати все, що завгодно. Ми наміть хліб самі пекли. А я займався консервуванням — маринував яблука, варив повидло. У такий-от спосіб ми н мандрували по країні цілих шість років. Надовго ніде не спинялися. А Коли й траплялось затриматися десь трохи довше, люди починали дивитися на батька, мов на якогось пришелепу, і мене це страшенно дошкуляло й смутило. Бо тоді я ще любив батька. Хоч він часом був несправедливий до мене й свавільний як чорт. Але я любив кого і завжди радів, коли ми рушали далі…

Отак вони їздили — все далі, далі: Вайомінг, Айдахо, Орегон і, нарешті, Аляска. На Алясці Текс Сміт прищепив синові мрію про золото й показав, як його шукати на піщаних берегах стрімких річечок з крижаною водою. Там-таки, на Алясці, Перрі навчився поводитись із рушницею, білувати ведмедів і висліджувати вовків та оленів.

— Ну й холоднеча ж там була! — згадував Перрі. — Ми з батьком спали, притиснувшись один до одного й позагортавшись у ковдри та ведмежі шкури. А ранком, ще вдосвіта, я нашвидкуруч готував сніданок — смажене м'ясо, сухе печиво з мелясою, — і ми вирушали колупатися в тому піску. Все було б гаразд, якби я не дорослішав, бо що старший я ставав, то менше лишалося в мені приязні до батька. З одного боку, він начебто знав і розумів усе, а з другого — не розумів нічого. Був сліпий і глухий до багатьох моїх інтересів. Анітрохи в них не вдавався. Ось, скажімо, я навчився грати на гармонійці, тільки-но взяв її до рук. І на гітарі так само. А батько цього не визнавав. Та й не хотів визнавати. Ще я любив читати, учився правильно говорити. Пісні складав. І малював непогано. Але я ніколи не чув жодного підбадьорливого слова ані від батька, ані від когось іншого. Ночами я часто лежав без сну — і тому, що боявся обмочити постіль, і через думки, що не давали мені заснути. Довкола була така холоднеча, що аж дух забивало, а я думав про Гаванські острови. Колись я бачив їх у кіно, й мені страх як хотілося поїхати туди. Там завжди було сонце, і люди ходили убрані в саме листя та квіти…

Сам Перрі був убраний куди поважніше, коли одного теплого вечора 1945 року, під час війни, зайшов до одного з татуювальних салонів Гонолулу. Оце там і з'явилася на його лівій руці змія, обвинута навколо кинджала. А перед тим була сварка з батьком, подорож на попутних машинах від Анкоріджа до Сієтла й візит у тамтешню наймальну контору торговельного флоту.

Відслуживши кілька років у торговельному флоті, Перрі вступив до армії. На той час він уже помирився з батьком, який після їхнього розриву переїхав був до Невади, але потім знову повернувся на Аляску. В 1952 році, коли Перрі, «відбувши всю оту кляту корейську війну», закінчував військову службу, старий Сміт замислив грандіозний план, що мав назавжди покласти край його кочовому життю.

— Батько був як у гарячці, — згадував Перрі. — Писав мені, що купив ділянку землі край шосе поблизу Анкоріджа й має намір збудувати там мисливський заїзд для туристів. Навіть назву вже придумав: «Вігвам звіробоя Дена». І тепер квапив мене, щоб я приїхав допоміг йому з тим будівництвом. А я, коли ще був в армії, у Форт-Люїсі, штат Вашінгтон, купив собі мотоцикл (краще б назвати його мотогробом!), отож, діставши розрахунок, сів на нього й подався на Аляску. Та доїхав тільки до Беллінгема, що на канадському кордоні, йшов дощ, і моя тарадайка перекинулась на слизькій дорозі…

Ця лиха пригода на цілий рік відстрочила зустріч Перрі з батьком. Півроку пішло на операцію та лікарню, а ще півроку він одужував у лісовій хатині поблизу Беллінгема. Господарем її був молодий індіанець, лісоруб і рибалка.

— Джо Джеймс. Він і його дружина дали мені притулок у своєму домі. Вони були старші за мене всього на два чи три роки, але доглядали мене як власну дитину. І це було неабищо, бо своїх дітей вони любили й піклувалися про них. На той час вони мали четверо, а вже потім з'явилося ще троє. Вони дуже добре ставились до мене —і Джо, і вся його сім'я. Я тоді ледве шкандибав на милицях, був зовсім безпорадний. Тільки те й міг, що сидіти. Отож, щоб знайти собі якесь діло, та й господарям бути хоч трохи корисним, я придумав щось на зразок школи. Учнями були дітхали Джо та кілька їхніх товаришів, і ми проводили з ними у вітальні справжні уроки.