Реймонд Чандлер - Постріли в ресторані Сірано

Я навчив їх грати на гармонійці та гітарі, малювати, займався з ними краснописом. Усі завжди кажуть, що в мене дуже гарний почерк. Воно й справді так, бо колись давно я купив спеціальний посібник і вправлявся доти, доки став писати так, як там рекомендовано. Крім того, ми читали всілякі історії — вони по черзі читали, а я їх поправляв. Це мене розважало. Я люблю дітей. Малих дітей… То був непоганий час. Потім настала весна. Я вже міг ходити, хоч ноги в мене ще боліли. А батько все чекав на мене…

Чекав, проте не сидів без діла. На той час, коли Перрі приїхав на місце майбутнього мисливського заїзду, старий Сміт, працюючи сам-один, уже зробив усю найважчу роботу: розчистив ділянку, заготував колоди й дошки, наколов і понавозив купи дикого каменю.

— Але будувати не починав, доки я не приїду. Ми зробили там геть усе своїми руками. Лиш подеколи брали в підмогу якогось індіанця. Батько неначе знавіснів. Хай тобі хоч би що — хурделиця, злива, буревій, — ми однаково працювали. А того дня, коли закінчили покрівлю, він там-таки пустився танцювати джигу й кричав та реготав мов божевільний. Воно правда, «вігвам» таки вийшов дай боже. Він міг прийняти на ночівлю двадцять чоловік зараз. У їдальні був великий камін. А поряд — бар. Передбачалося, що там я розважатиму гостей. Співатиму і все таке. Ми відкрили наш заїзд у кінці п'ятдесят третього року…

Одначе сподівані мисливці все не появлялися, та й поодинокі проїжджі туристи, хоч і спинялися вряди-годи, щоб сфотографувати зумисне примітивний на вигляд «Вігвам звіробоя Дена», проте ночувати залишалися рідко.

— Якийсь час ми ще тішили себе марними надіями. Думали, от-от посунуть постояльці. Батько вигадував усілякі штуки, щоб принадити їх — «Садок спогадів», «Криницю бажань», — понастромляв обіч шосе строкатих рекламних об'яв. Але все те була дурна праця. І коли батько це зрозумів, коли до нього дійшло, що ми викинули всі наші гроші на вітер, він напався на мене. Чіплявся до кожної дрібниці, мало не казився з люті. Докоряв тим, що я не хочу як слід працювати… Винуватити його було годі, так само як і мене. У тій скруті, яка нас спіткала, — грошей чортма, харчі наприкінці, — ми вже просто не могли себе стримувати. А незабаром дійшло до того, що ми сиділи буквально голодні. Оце тоді й зчепилися вже відкрито. Через галету. Батько вихопив у мене з рук ту галету й почав кричати, що я ніяк не напхаюся, що я жадібний, себелюбний і щоб я забирався геть, бо він мене бачити більше не хоче. Він усе кричав і кричав, аж доки мені урвався терпець. Мої руки вчепились йому в горлянку. Вони-то були мої, але я вже ними не володів. Бо рухало їх одне прагнення: задушити його на смерть. Та батько в мене верткий, мастак боротися. Він випручався і гайнув по рушницю. А вернувшись, наставив її на мене й сказав: «Добре дивись на мене, Перрі, бо я останній, кого ти бачиш у житті». Я наче прикипів до місця. Але тут він збагнув, що рушниця навіть не заряджена, і раптом заплакав. Повалився на стілець і ридав, як дитина. І я відчув, що вже не маю на нього зла. Мені стало жаль його. Жаль нас обох. Та сказати йому я однаково нічого не міг. Я вийшов надвір і подався бродити по околиці. Був квітень, але в лісі ще лежав глибокий сніг. Я бродив, аж поки зовсім споночіло. Коли повернувся, в будинку було темно й двері замкнені. А всі мої речі валялися просто в снігу — батько повикидав їх. Книжки, одежу, геть усе. Я їх так і залишив. Тільки гітару забрав. Тоді вийшов на шосе й попростував геть. У кишені в мене не було ані цента. Десь над північ я зупинив подорожній ваговоз. Водій спитав, куди мені треба. «Куди вам, туди й мені», — сказав я.

На кілька тижнів Перрі знову знайшов притулок у гостинних Джеймсів, а тоді надумав податись до Вустера, штат Массачусетс, де жив один його «армійський друзяка». Він сподівався, що той буде радий йому й допоможе знайти «пристойну роботу». Але ця подорож на схід затяглася, бо Перрі раз по раз робив непередбачені зупинки: то він найнявся мити посуд у ресторані в Омасі, то став бензозаправником у Оклахомі, то працював місяць на ранчо в Техасі. У липні 1955 року по дорозі до Вустера він дістався Філіпсберга, невеликого містечка в штаті Канзас, і там його спостигла «лиха доля», що цього разу прибрала подобу «непутящого товариша».

— Його прізвище було Сміт. Таке саме, як і в мене. А як його звали, я навіть не пам'ятаю. Та й познайомилися ми з ним зовсім випадково. У нього була машина, і він пообіцяв довезти мене до Чікаго. Отож ми й проїжджали по дорозі той паршивенький Філіпсберг і десь там спинилися, щоб подивитись по карті, як їхати далі. Здається, була неділя. Крамниці позачинювано, вулиці безлюдні. Отут мій товаришочок, хай йому лиха година, озирнувся довкола й запропонував одну річ…