Реймонд Чандлер - Постріли в ресторані Сірано

Але найдужче він уболівав душею за свої дорогоцінні пам'ятки: оті два величезні ящики, напаковані книжками, географічними картами, пожовклими листами, піснями, віршами й різними незвичайними сувенірами (шлейки та пояс із шкіри гримучих змій, що їх він сам убив у Неваді; окам'яніле карликове деревце з Японії; ведмежа лапа з Аляски тощо). Перрі не міг придумати нічого кращого, як полишити ті скарби на Хесуса, бармена з кафе напроти готелю. Він вважав цього «симпатягу» цілком гідним довіри й був певен, що одержить свої ящики на першу вимогу (він сподівався повернути їх назад, як тільки матиме постійну адресу).

Одначе були серед тих речей і такі, якими Перрі надто дорожив, щоб ними ризикувати, отож, поки Дік із своєю приятелькою досипали, а час поволі спливав, наближаючись до другої години дня, він переглядав старі листи, фотографії, вирізки з газет і відкладав те, що думав узяти із собою. Відклав він і невміло надрукований на машинці твір під назвою «Життя мого сина». Автором його був батько Перрі. У грудні минулого року він надіслав той документ до комісії по достроковому звільненню, щоб допомогти синові вийти з тюрми. Перрі читав його не менш як сто разів, ніколи не лишаючись байдужим.

Цей життєпис щоразу збуджував у ньому цілий вир почуттів: передусім — жаль до себе, потім любов і ненависть, які спочатку змагалися між собою на рівних, а дачі ненависть брала гору. Спогади, що зринали в його пам'яті, були здебільшого неприємні, але не всі. Справді-бо, перші роки життя, що їх запам'ятав Перрі, пригадувались як уривки безперервного свята, сповненого оплесків і радощів.

Ось йому років зо три, і він сидить на трибуні разом із сестрами й старшим братом, спостерігаючи родео [5] Змагання ковбоїв-верхівців. . На арені струнка молода індіанка з племені черокі об'їжджає дикого коня, «непокірного мустанга», і її розпущені коси мають навсібіч, мов у танцюристки в запальному фламенко. Індіанку звуть Фло Бакскін, вона професіональна наїзниця, «чемпіонка родео». Її чоловік, Текс Джон Сміт, також постійний учасник змагань. В одному з великих турне по західних штатах і заприязнилися між собою красуня індіанка й простацького виду ковбой-ірландець; згодом вони побрались і вже встигли прижити четверо дітлахів, що оце й сиділи тепер на трибуні край арени…

Текс і Фло й далі мандрували по країні, виступаючи в родео, аж доки Перрі минуло п'ять років.

— Життя було не мед, — згадував він. — Ми, всі шестеро, їздили старезним ваговозиком, у ньому частенько й спали. Їли здебільшого кашу, печиво та згущене молоко. В ньому було надміру цукру, отож воно, те молоко, й занапастило мої нирки, відтоді я й почав обмочувати простирадла…

І все ж не можна було назвати те життя нещасливим. Особливо як на маленького хлопчика, що пишався своїми батьками, захоплювався їхньою вправністю й сміливістю. І вже, певна річ, вони жили тоді щасливіше, ніж потім, коли Текса й Фло обсіли недуги і їм довелося залишити арену. Вони оселилися поблизу Ріно, в штаті Невада, почали сваритись, і Фло приохотилася до чарки. Коли Перрі минуло шість років, вона забрала дітей і подалася до Сан-Франціско. Усе воно було точно так, як описував батько:

«Я її не вдержував, навіть побажав щасливої дороги. Вона забрала нашу машину, а я лишився ні з чим (тоді саме була криза). Діти аж заходилися від плачу, а вона лаяла їх на всі заставки й кричала, що з часом вони однаково прибіжать до мене».

І справді, протягом наступних трьох років Перрі кілька разів тікав від матері, намагаючись віднайти втраченого батька. На той час він, по суті, втратив і матір, бо вже навчився зневажати її. Від алкоголю обличчя її розпливлося, ще недавно гнучка й зграбна постать обважніла, вона стала «дражлива як чорт», до краю лиха на язик і так пустилася берега, що навіть не питала імен тих вантажників, портових машиністів та іншого такого люду, що не гребував її ласкою (єдине, чого вона вимагала, — щоб перед тим з нею випили й потанцювали під патефон). Згодом Перрі розповідав:

— Я весь час думав про батька, сподівався, що він забере мене до себе. Ніколи не забуду, як я знову його побачив. Він стояв на шкільному подвір'ї. Мене тоді наче струмом ударило. Але батько не схотів мені допомогти. Сказав, щоб я добре поводився, обняв мене на прощання й пішов собі. А невдовзі мати збула мене в католицький сирітський притулок. Оце там і знущалися з мене черниці. Без кінця лупцювали за те, що я пудив у ліжко. Відтоді я на все життя затаїв злобу проти черниць. І проти бога. І проти релігії. Та згодом я дізнався, що є на світі люди куди лихіші. Через кілька місяців ті божі сестри викинули мене геть, і вона (тобто мати) віддала мене в інше місце, ще гірше. В дитячий дім Армії спасіння [6] Благодійницька релігійна організація. . Там мене також усі зненавиділи. За те саме. І за те, що я наполовину індіанець. Була там одна доглядачка, то вона мене інакше як «негритосом» і не називала, бо, мовляв, індіанці й негри — одне поріддя. Ото була гадюка! Суща відьма. Що вона робила: наливала у ванну крижаної води, занурювала мене туди з головою і тримала, аж поки я геть синів і починав захлинатися. Але її застукали, кляту відьму. Бо я схопив запалення легень. Мало дуба не врізав. Два місяці пролежав у лікарні. Саме тоді й повернувся батько. А коли я оклигав, він забрав мене з собою…