Реймонд Чандлер - Постріли в ресторані Сірано

— Кінокамери — це надійний капітал, — повчально сказав Дік. — їх найлегше заставити чи збути за готівку. Кінокамери й телевізори.

На підтвердження цієї теорії вони вирішили придбати по телевізору, а тоді знову «вчинили напад» на великі магазини готового одягу. На кінець дня, коли торговельні заклади почали зачинятись, в кишенях у них було повно грошей, а машину вщерть заповнили товари, що їх «легко заставити чи збути за готівку». Осягаючи оком усе те багатство — сорочки, запальнички, дороге приладдя й дешеву галантерею, — Перрі почував себе окриленим: тепер — до Мексіки, де на них чекають нові можливості й «справжнє життя». Та Дік був видимо пригнічений. Коли Перрі почав його хвалити, він тільки плечима знизав.

— Правда, Діку, це було колосально. Часом я й сам тобі вірив.

Перрі не міг збагнути, чому Дік, завжди такий самовпевнений, раптом принишк і посмутнів, а надто тепер, маючи таку добру нагоду похизуватися.

— Ставлю випивку, — сказав Перрі.

Вони спинилися біля бару. Дік вихилив три «Цвіти помаранчі». Після третьої він уривчасто запитав:

— А з батьком як? Він же такий хороший старий… І мати… ти сам її бачив. Що станеться з ними ? Я собі буду ген у Мексіці чи ще десь. А вони ж зостануться тут, коли почнуть вигулькувати на світ божий всі оті чеки. Я свого батька знаю. Він неодмінно захоче все покрити. Так уже було. Та де там йому — він же старий, недужий і нічого не має.

— Співчуваю тобі, — щиро мовив Перрі. Хоч він не був добрий, проте душу мав доволі сентиментальну, і Дікова прихильність до батьків, нёвдавана турбота про них справді його зворушували. — Але ж, Діку, слухай. Усе дуже просто, щоб я пропав, — раптом заговорив він знову. — Ми самі оплатимо ті чеки. Ось нехай тільки дістанемось до Мексіки, як ураз почнемо гнати грошву. Та ще й яку грошву!

— Це ж як?

Як? Про що це він?.. Дікове запитання спантеличило Перрі. Вони ж обмірковували стільки можливих способів. Копання золота, пошуки затонулих скарбів — це тільки два варіанти з тих, що їх так палко обстоював Перрі. А ще_ ж є й інші. Хоч би, скажімо, рибальська шхуна. Вони не раз говорили про те, щоб купити суденце для риболовлі у відкритому морі, рибалити самим і здавати його в найми туристам, — і це при тім, що жоден у житті своєму не правував навіть човном і не зловив найменшої рибинки. Або можна ще непогано заробляти, переганяючи через кордон у Південну Америку крадені машини. Перрі десь читав, що за кожний такий рейс платять по півтисячі. Та з усіх тих способів він вирішив нагадати Дікові лише про один: про скарб, що чекав їх на Кокосовому острові — манюсінькому клаптику суходолу десь проти берегів Коста-Ріки.

— Діло певне, Діку, — сказав Перрі. — Усе достеменно так. Я ж маю карту й добре знаю всю цю історію, його закопали там у тисяча вісімсот двадцять першому році — перуанське золото, коштовності. Кажуть, усе воно оцінюється в шістдесят мільйонів доларів. Нехай ми навіть знайдемо не все, нехай хоч якусь частину… Ти згоден зі мною, Діку?

Раніше Дік завжди підохочував Перрі, уважно слухаючи всі його балачки про карти й про скарби, але тепер у душі Перрі зворухнувся не знаний досі сумнів: а чи не прикидався Дік увесь цей час, чи не морочив його?

А втім, ця пронизливо-болісна думка тут-таки відлетіла, бо Дік підморгнув, жартівливо тицьнув його в бік і сказав:

— Ну звісно ж, голубе. Згоден з тобою на всі сто.

Була третя година ночі, коли в скромному одноповерховому будинку знову задзвонив телефон. Та Ела Дьюї вже не дивували такі пізні дзвінки. Він однаково не спав, так само як і Мері, як і двоє їхніх синів — дев'ятирічний Пол та дванадцятирічний Елвін Адамс Дьюї-молодший. Спробуйте-но поспати в домі, де кожні п'ять хвилин деренчить телефон!..

Встаючи з ліжка, Дьюї пообіцяв дружині:

— Ну, вже цього разу я залишу трубку зняту.

Але виконати свою обіцянку він усе не наважувався. Щоправда, чимало дзвонили охочі до новин журналісти, недолугі дотепники чи автори умоглядних теорій, як-от:

— Еле?.. Слухай, друже, я розгадав цю загадку. Це самовбивство і вбивство. Я випадково дізнався , що останнім часом Герба спостигла матеріальна скрута. Його таки добряче підвело. То що він робить? Оформляє великий страхувальний поліс, убиває з рушниці Бонні та дітей, а тоді й себе самого — гранатою, начиненою шротом.

Дзвонили й аноніми:

— Ви знаєте сім'ю Л.? Отих іноземців? Не працюють. Влаштовують вечірки, та ще й із коктейлями . А де ж це гроші на таке беруться? Я анітрохи не здивувався б, якби виявилось, що саме від них бере початок ця справа Клаттерів.