— Тепер тут у нас величезний попит на замки та засувки, — казав власник господарчої крамниці в Гарден-Сіті. — Люди не дуже додивляються, що беруть, — їм аби лиш замикало .
Та, зрештою, наполохана уява відчиняє будь-які двері: досить повернути ключ — і страхіття вже ось воно. У вівторок на світанку мисливці з Колорадо, проїжджаючи машиною через Голкомб (вони прибули здалека й не знали про нещастя, що сталось у містечку), дуже здивувалися, коли побачили у вікнах світло, — майже в кожному вікні, в кожному будинку, — і вдягнених людей, цілі сім'ї, що просиділи всю ніч без сну, нашорошивши вуха. Чого вони боялися? «Це може статися знову», — така була, з деякими відмінностями, звичайна відповідь.
А втім, одна жінка, шкільна вчителька, зауважила:
— Ніхто б так не боявся, коли б це спіткало когось іншого, тільки не Клаттерів. Не таку взірцеву для всіх сім'ю, не таку безбідну та міцну. Адже в ній уособлювалося все, що по-справжньому цінують і поважають тутешні люди. І раптом отаке лихо — це ж для них наче кінець світу. Тепер, мовляв, і жити ні до чого. По-моєму, люди не так налякані, як пригнічені.
Та була ще одна причина — найпростіша і найлиховісніша. Усі ці донедавна добрі сусіди та знайомі раптом пройнялися недовірою одне до одного. І то не дивно: адже вони вважали, що вбивця десь тут, серед них, і геть усі поділяли думку брата небіжчика, Артура Клаттера, що, розмовляючи 17 листопада з журналістами у вестибюлі готелю в Гарден-Сіті, заявив:
— Б'юсь об заклад: хто б це не зробив, він перебуває зараз не далі як за десять миль від місця, де ми з вами стоїмо.
*
Десь миль за чотириста на схід від того місця, де стояв. тоді Артур Клаттер, два молодики сиділи собі в окремій кабіні ресторанчика «Орел» у Канзас-Сіті. Один з них, вузьколиций, з витатуйованою на правій руці синьою кішкою, швидко поглинув кілька сандвічів з курятиною і тепер їв очима страву товариша: незайманий біфштекс по-гамбурзькому й склянку пива, в якому розчинялися три таблетки аспірину.
— Перрі, дитинко, — мовив Дік, — ти ж не їси біфштекса. То я заберу його.
Перрі штовхнув тарілку через стіл.
— А чорт! Ти можеш хоч трохи помовчати?
— А ти б не читав сто разів те саме.
Ішлося про статтю на першій сторінці канзаської «Стар» від 17 листопада під заголовком: « У справі про вбивство чотирьох замало доказів ». Стаття доповнювала опубліковане напередодні повідомлення про вбивство й закінчувалась так:
«Перед слідством стоїть складне завдання: знайти вбивцю або вбивць, чия вправність настільки ж очевидна, наскільки незбагненні мотиви вбивства. Як відомо, цей убивця або вбивці:
завбачливо перезірали проводи обох наявних у будинку телефонів;
майстерно позв'язували свої жертви й позаліплювали їм роти, причому в будинку не виявлено жодних слідів боротьби;
не залишили по собі ніяких доказів, ніяких ознак того, що вони чогось шукали, — за винятком хіба портфелика м-ра Клаттера;
застрелили чотирьох чоловік у різних приміщеннях будинку й спокійно підібрали порожні гільзи;
з'явилися й зникли, ніким не помічені, хоч були, як видно, озброєні;
діяли без будь-яких видимих мотивів, коли не вважати невдалої спроби пограбування, якої слідство до уваги не бере».
— «Цей убивця або вбивці…» — вголос прочитав Перрі. — Неправильно з погляду граматики. Треба: «цей убивця або ці вбивці». — Сьорбаючи присмачене аспірином пиво, він провадив далі: —Та хоч як воно є, а я їм не вірю. І ти теж не віриш. Признайся, Діку, тільки чесно. Адже ти не віриш цим брехням, ніби їм бракує доказів?
Учора, прочитавши газети, Перрі вже питав про це, і Дік гадав, що його відповідь поклала край розмові на цю тему («Поміркуй сам, — сказав він. — Та якби тим ковбоям стало розуму щось запідозрити, ми б почули тупотіння їхніх коней за сотню миль»). Тож тепер, коли Перрі знову завів своєї, він навіть не мав сили заперечувати — так йому набридло все те слухати.
— Я завжди передчуваю такі штуки, — не вгавав Перрі. — Через те й досі живий. Пам'ятаєш Віллі Джея? Він казав, що я вроджений медіум, а він на цих речах добре знався. Казав, що в мене високорозвинене інтуїтивне чуття. Так, наче в мені радіолокатор, і я бачу все раніше, ніж його стає видно. Передчуваю майбутні події. Ось візьмімо хоч би випадок з моїм братом Джіммі та його дружиною. Вони безтямно кохали одне одного, але він був страшенно ревнивий і весь час підозрював її в зрадах. Ну, вона терпіла, терпіла, а тоді взяла та й застрелилась, а другого дня й Джіммі пустив собі кулю в голову. Це сталося в сорок дев'ятому році, я був тоді з батьком на Алясці, недалеко від Серкл-Сіті. Отож я й сказав батькові: «Джіммі помер». А за тиждень ми одержали листа. Їй-богу, правда. А то ще раз у Японії я допомагав навантажувати пароплав і сів на хвилинку перепочити. Аж раптом якийсь внутрішній голос мені каже: «Тікай!» Я враз відскочив футів, мабуть, на десять, і тут-таки на самісіньке те місце, де я сидів, бебехнула не менш як тонна вантажу. Я можу навести тобі ще сотню прикладів. Мені байдуже, віриш ти чи ні. Ось, приміром, перед тим як мені розбитися на мотоциклі, я бачив усе це в уяві: дощ, слизьку дорогу й себе на тій дорозі, закривавленого, з перебитими но-і її ми. Отаке зі мною і тепер. Якесь передчуття . Щось підказує мені, що це пастка. — Він постукав пальцями по газеті. — Забагато недомовок .
Читать дальше