Реймонд Чандлер - Постріли в ресторані Сірано

— Так… так… оце вже воно — осьде школа, тепер гараж, а тепер повертаємо на південь…

Дікове бурмотіння видавалося Перрі тріумфальним заклинанням якогось африканського чаклуна.

Вони звернули з шосе, на повній швидкості проїхали через безлюдне містечко й перетнули залізницю.

— Так… банк, ось він, банк… Тепер повертаємо праворуч… Онде — бачиш дерева? Оце вже воно, атож, воно…

Фари висвітили алею китайських в'язів, по якій котилися гнані вітром клубки перекотиполя. Дік вимкнув фари, загальмував і поволі спинився, дожидаючи, поки очі звикнуть до блідого місячного світла. Та ось машина знову рушила з місця і обережно, паче скрадаючись, поповзла вперед.

Голкомб лежить за дванадцять миль на схід від кордону часового пояса, що проходить по горах, і ця обставина спричиняє деякі нарікання тамтешніх жителів. Справді-бо, о сьомій годині ранку, а взимку о восьмій і навіть пізніше, небо все ще темне, і за ясної погоди на ньому сяють зорі. Так було й тієї неділі, коли двоє синів Віка Ерсіка прийшли на ферму робити свою вранішню роботу. Але на дев'яту, коли вони все поробили (не помітивши при цьому нічого недоброго), зійшло сонце й провістило новий день удатного мисливського сезону.

Залишивши ферму й підтюпцем простуючи під'їзною алеєю, хлопці привітно помахали руками зустрічній машині, і дівчина, що сиділа в ній, помахала їм у відповідь. То була однокласниця Ненсі Клаттер, і її також звали Ненсі — Ненсі Юелт. Вона була єдина дочка містера Кларенса Юелта, літнього фермера-буряковода, що сидів за кермом. Ні сам містер Юелт, ні його дружина до церкви не ходили, але кожної неділі він завозив дочку на ферму «Долина», і вона разом з Клаттерами їхала на ранкове богослужіння до методистської церкви в Гарден-Сіті. В такий спосіб, як казав містер Юелт, він «заощаджував дві ходки». Як звичайно, він став дожидати, поки дочка зайде в будинок. Ненсі, зі смаком одягнена, статурна, мов кінозірка, продріботіла доріжкою до парадних дверей і натиснула кнопку дзвінка. В будинку було четверо дверей, і, марно подзвонивши й постукавши в ці, вона рушила до других, що вели в кабінет містера Клаттера. Вони були прочинені, і дівчина прочинила їх ще трохи, аби упевнитись, що в напівтемному кабінеті нікого немає. Та, подумавши, що Клаттерам навряд чи сподобається, коли вона «отак сама всунеться в дім», вона знову подзвонила й постукала, а тоді подалася навколо будинку до задніх дверей. Там-таки був гараж, і вона завважила, що обидві машини господарів — два «шевроле» — стоять на місці. Це означало, що Клаттери напевне вдома. Та, не дочекавшись відповіді ні біля задніх, ні біля кухонних дверей, вона зрештою повернулася до батька.

— Мабуть, ще сплять, — сказав він.

— Та ні, не може бути! Щоб містер Клаттер не поїхав до церкви? Щоб він проспав ?

— Ну що ж, сідай. Під'їдемо до вчительського будинку. Сьюзен повинна знати, в чому річ.

Учительський будинок, що стоїть напроти модерної школи, являє собою споруду древню, похмуру й жалюгідну. Його двадцять з чимось кімнат поділено на дешеві квартири для тих викладачів, що не можуть знайти або оплатити іншого помешкання. І все ж Сьюзен Кідвелл та її мати якось ухитрилися підсолодити собі пілюлю й надати затишного вигляду своїй квартирці на першому поверсі. У невеличкій вітальні, крім звичайних меблів для сидіння, не знати як уміщувалися фісгармонія, піаніно, квітник у вазонах, а до того ж непосидючий крихітний собачка й величезний сонний кіт.

Того недільного ранку Сьюзен стояла біля вікна згаданої вітальні, видивляючись на вулицю. Сьюзен — височенька на зріст, трохи млява дівчина з видовженим блідим обличчям і дуже гарними сіро-голубими очима; та найдужче вражають її руки: гнучкі, нервові, з довгими пальцями, вони напрочуд елегантні. Вона вже спорядилася до церкви й тепер виглядала Клаттерів, що от-от мали над'їхати своїм «шевроле»: так само, як і Ненсі Юелт, Сьюзен завжди їздила на недільні богослужіння разом з їхньою сім'єю. Та натомість з'явилися Юелти й розказали свою дивну історію.

Але і Сьюзен не знала, в чому річ. Не знала цього і її мати.

— Якби в них щось змінилося, — сказала вона, — то я певна, що вони подзвонили б нам. А чому б тобі, Сьюзен, самій не подзвонити до них? Мабуть, вони все-таки заспали.

«Так я й зробила, — розповідала Сьюзен, складаючи згодом свідчення. — Набрала номер і чекала, поки дзвонив телефон… тобто мені здавалося , що він дзвонить… хвилину чи, може, більше. Ніхто не відповів, і містер Юелт запропонував знову поїхати туди й спробувати «розбуркати їх». Та коли ми приїхали, я не схотіла йти… заходити в будинок. Мені стало лячно, я навіть не знаю чому, адже я й подумати не могла… хіба таке може спасти на думку… Сонце світило так весело, довкола було так ясно й тихо. А потім я побачила, що всі машини стоять у гаражі. Містер Юелт був у робочому одязі, в заляпаних грязюкою чоботах, і йому не хотілося заходити до Клаттерів у такому вигляді. Тим більше, що він ніколи у них не був… тобто в самому будинку. Нарешті Ненсі сказала, що піде зі мною. Ми рушили до кухонних дверей. Вони, звісно, не були замкнені. Двері в будинку замикала тільки місіс Гелм, а самі Клаттери ніколи цього не робили. Ми зайшли, і я одразу ж побачила, що вони ще не снідали: ніде не було видно тарілок, і плита стояла порожня. А тоді мені впала в око чудна річ: гаманець Ненсі — він лежав на підлозі розстебнутий. Ми перейшли їдальню і спинилися перед сходами. Кімната Ненсі нагорі біля самих сходів. Я гукнула її, тоді рушила нагору. Ненсі Юелт за мною. Найдужче мене страхав звук нашої ходи — кожен крок так гучно відлунював, а кругом була така тиша… Двері до кімнати Ненсі стояли прочинені. Завіски на вікні були відслонені, і кімнату заливало сонце. Я не пам'ятаю, як закричала. Ненсі Юелт каже, що я кричала — раз, потім ще і ще. Пам'ятаю тільки, що ведмедик Ненсі дивився просто на мене. І саму Ненсі… І як я кинулась бігти…»