Реймонд Чандлер - Постріли в ресторані Сірано

Дік сказав:

— Не дуже у вас людно.

— Еге ж, — озвався Джеймс Спор. — Оце за дві години тільки ви й зупинилися. Звідки їдете?

— Із Канзас-Сіті.

— До нас на полювання?

— Ні, далі. До Арізони. Дістали там роботу на будівництві. А ти не знаєш, скільки миль звідси до ТукумкарІ в Нью-Мексіко?

— Ні, не знаю. З вас три долари шість центів. — Він узяв у Діка гроші, відлічив решту й сказав: — Вибачайте, сер. Я маю роботу. Треба поставити бампер на ваговоз.

Дік чекав, жуючи льодяники й раз по раз нетерпляче сигналячи. Невже він помилився в Перрі? Невже той — подумати лишень! — раптом почав «пускати бульки»? Рік тому, коли вони тільки-но познайомились, він визнав Перрі «правильним хлопцем», хоча й трохи себелюбним, надміру «сентиментальним» і «мрійником». Перрі сподобався йому, але особливих надій Дік на нього не покладав, аж поки одного дня Перрі не розповів йому, як колись у Лас-Вегасі вбив чорношкірого — просто так, «із цікавості», забив на смерть велосипедним ланцюгом. Ця історія одразу піднесла «крихітку Перрі» в Дікових очах, і він став приділяти товаришеві по камері більше уваги, ніж доти, як і Віллі Джей, поступово відкриваючи в ньому все нові незвичайні й цінні якості. Серед в'язнів у Ленсінгу були і вбивці чи принаймні люди, що видавали себе за вбивць, були й такі, що нахвалялися, ніби ладні вчинити убивство, але Дік дійшов висновку, що Перрі являє собою рідкісний взірець «природженого вбивці» — людини, цілком здорової психічно, але зовсім позбавленої сумління і здатної холоднокровно заподіяти смерть кому завгодно й без будь-яких на те причин. А такий талант, як вважав Дік, можна було прибрати до рук з чималою користю для себе. Отож він почав упадати коло Перрі, підлещуватися до нього — приміром, удавати, ніби вірить отим вигадкам про сховані скарби й поділяє його прагнення до далеких мандрів, хоч насправді до всього того йому було байдуже і він хотів «спокійного життя» — власне діло, домівка, верховий кінь, нова машина й «ціла ватага блондиночок». Одначе він старанно приховував це від Перрі — принаймні доти, доки Перрі з отим своїм талантом допоможе йому справдити ці честолюбні мрії. А може, він, Дік, схибив, пошився в дурні? Коли так, коли виявиться, що Перрі — «звичайнісінький нікчема», тоді кінець «прогулянці», ні до чого плекані місяцями плани, і лишається тільки вертати назад ні з чим. Ні, цього допустити не можна!..

Дік знову зайшов до станції. Двері чоловічої вбиральні усе ще були на засувці. Він торохнув по них кулаком.

— Хай тобі чорт, Перрі!

— Зараз іду.

— Що сталося? Тобі недобре?

Перрі вхопився за край рукомийника і насилу звівся на рівні. Ноги його тремтіли, від болю в колінах він увесь аж спітнів. Він утер обличчя паперовою серветкою, тоді відчинив двері й сказав:

— Усе гаразд. Їдьмо.

Кімната Ненсі була найменша в будинку і найвиразніше говорила про свою власницю — так собі дівоча оселя, світла й веселенька, мов платтячко балерини. Стіни, стеля і всі речі, крім хіба одежної шафи й письмового столу, тішили зір рожевою, голубою та білою барвами. На рожево-білому ліжку з голубими подушками найперше впадав в око великий біло-рожевий плюшевий ведмедик — приз, що його здобув Боббі в тирі на окружному ярмарку.

Ненсі завжди лягала спати остання. Як вона сама сказала одного разу своїй улюбленій вчительці домоведення місіс Поллі Стрінджер, о цій опівнічній порі вона дозволяла собі бути «себелюбною і марнославною». Щовечора перед сном вона «наводила красу» — чепурила обличчя, змащувала його кремом, а по суботах ще й мила голову. Ось і того дня, висушивши й розчесавши волосся, Ненсі пов'язала голову прозорим шарфиком, а тоді приготувала одяг, щоб наступного ранку їхати до церкви: нейлонові панчохи, вихідні туфлі, червону вельветову сукню — свою найкращу, яку сама пошила. В тій сукні її і поховали.

Перше ніж помолитися на ніч, вона завжди записувала в щоденник події минулого дня («Ось і літо. Якби ж то назавжди! Була Сыо, ми їздили на Бейб до річки. Сью грала на флейті. Бачили світлячків»), а подеколи й давала волю почуттям («Я люблю його, люблю!»). Книжка була розлінійована по днях на п'ять років, і Ненсі ось уже четвертий рік кожного вечора робила в ній записи. Щоправда, деякі події були такі радісні (весілля Івенни, народження племінника) чи драматичні («перша справжня сварка з Боббі» — буквально залита слізьми сторінка), що їй не вистачало місця й доводилося залазити в наступні дні. Кожний рік відрізнявся кольором чорнила: 1956-го вона писала зеленим, 1957-го — червоним, наступного року — фіолетовим, а тепер, у 1959-му, спинила вибір на спокійному синьому. А от спинитися на якомусь певному почерку все не могла: то робила нахил праворуч, то ліворуч; то виводила круглі літери, то загострені; то писала розгонисто, то густо-густо. Наче запитувала: «Котра ж тут справжня Ненсі? Оця? Чи, може, ота? Де тут я?» («Одного разу місіс Ріггз, учителька англійської мови, повернула їй перевірений твір з таким письмовим зауваженням: «Добре. Але чому різними почерками?» Ненсі пояснила: «Бо я ще не досить доросла, щоб мати сталий характер і сталий почерк»). І все ж за останні місяці вона досягла помітного поступу, і запис того вечора був зроблений майже дорослою рукою: «Приходила Джоліна К., і я навчила її пекти пиріг з вишнями. Репетирувала з Роксі. Увечері був Боббі, дивилися телевізор. Поїхав об одинадцятій».