Реймонд Чандлер - Постріли в ресторані Сірано

Заповнивши, але ще не підписавши чека, він одкинувся в кріслі й неначе замислився. Страхувальний агент Боб Джонсон — невеликий на зріст лисуватий чоловік, досить невимушений у поводженні, — з острахом подумав, чи не завагався його клієнт в останню мить. Герб був обачний і в справах ніколи не квапився. Джонсон витратив більш як рік, щоб схилити його до цього рішення. Та ні, клієнт просто переживав те, що сам Джонсон називав «урочистою хвилиною», — це явище добре знайоме страхувальним агентам. Адже коли людина страхує своє життя, її мимоволі посідають думки, багато чим подібні до тих, з якими складають духівницю, — думки про неминучий кінець земної путі.

— Так-так, — сказав містер Клаттер, немовби розмовляючи сам із собою. — Мені нема чого нарікати на долю, вона не обминала мене своєю ласкою… — На тлі горіхових панелей кабінету виблискували оправлені під скло документи, віхи його кар'єри: університетський диплом, план ферми «Долина», дипломи сільськогосподарських виставок, пишно оздоблена грамота за підписами Дуайта Ейзенхауера та Джона Фостера Даллеса, в якій перелічено його заслуги у федеральній раді по кредитуванню фермерів. — І з дітьми нам пощастило. Може, не слід би цього казати, але я таки ними пишаюся. Ось хоч би Кеньйон. Поки що він нібито схильний податися в інженери чи вчені, але кому, як не мені, знати, що мій син — природжений фермер. І, дасть бог, він ще тут колись усім порядкуватиме. А з Івенниним чоловіком ви знайомі? З Доном Джарчо? Він ветеринарний лікар. Ви собі навіть не уявляєте, який це чудовий хлопець. І Вір теж… Вір Інгліш — це наречений моєї Біверлі. Вона знала, кого вибрати. Якщо зі мною щось станеться, ч певен, що можу на них звіритись. Адже Бонні сама… Ні, Бонні не дасть собі з усім цим ради…

Джонсон, якому не первина було слухати такі звіряння, відчув, що час уже й собі докинути слівце.

— Ну, Гербе, — мовив він, — ви ж іще не старий . Що там ті сорок вісім років! А як подивитись на вас та послухати, що кажуть медики, то ви ще поживете на цьому світі.

Містер Клаттер випростався й знову взяв у руки перо.

— Як по правді , то почуваю я себе зовсім непогано. І настрій у мене бадьорий. Здається мені, в найближчі кілька років тут ще можна буде взяти добрячі гроші…

Викладаючи далі свої плани підвищення прибутків, він підписав чек і посунув його через стіл.

Було вже десять хвилин на сьому, і агент поспішав, щоб не змушувати дружину чекати його до вечері.

— Радий, що ми дійшли згоди, Гербе.

— Я також, друже.

Вони потиснули руки. Заслужено вважаючи себе переможцем, Джонсон узяв зі столу чек і поклав його до портфелика. То був перший внесок по страхувальному полісу на сорок тисяч доларів, що гарантував подвійне відшкодування в разі смерті від нещасливого випадку.

Співаючи й акомпануючи собі на гітарі, Перрі трохи повеселішав. Він знав добрих дві сотні пісень та балад, і репертуар його сягав від «Святого славного хреста» аж до останніх пісеньок Кола Портера. Перрі вмів грати не тільки на гітарі, а й на гармонійці, акордеоні, банджо та ксилофоні й дуже любив уявляти себе перед публікою Перрі О'Парсонсом, славнозвісним естрадним актором, під ім'ям якого на афішах значилося: «Людина-оркестр».

— Чи не випити нам? — обізвався Дік.

Перрі ніколи не зважав на те, що він п'є, бо взагалі не дуже тягнувся до чарки. Зате Дік був щодо цього перебірливий і в барах звичайно замовляв «Цвіт помаранчі».

Перрі витяг із шухлядки обіч керма півлітрову пляшку готового коктейлю з горілки та апельсинового соку. Вони по черзі прикладалися до пляшки, передаючи її один одному. Надворі посутеніло, одначе Дік, весь час підтримуючи швидкість шістдесят миль на годину, не вмикав фар. А втім, дорога була пряма, місцевість рівна, мов поверхня озера, та й машини траплялися рідко. Вони вже були десь. «ген там» чи принаймні під'їжджали.

— Хай йому чорт! — мовив Перрі, похмуро дивлячись на неозору пласку околицю, що лежала під холодним, ледь зеленкуватим небом безлюдною пусткою, серед якої лиш де-не-де мріли поодинокі вогники віддалених ферм. Він ненавидів її так само, як і рівнини Техасу, як пустелі Не-вади; та й будь-яка простора незалюднена площина пригнічувала його, викликала хворобливий острах. Його серцю були любі портові міста — велелюдні, гомінкі, зі скупченням суден у гавані, просякнуті духом стічних вод, — такі, як Йокогама, де він, бувши рядовим американської армії, провів ціле літо під час корейської війни. — Хай йому чорт! А мені ще наказували ніколи більше не потикатися до Канзасу! Щоб ноги моєї тут більше не було. Так, неначе з раю виганяли. А ти поглянь навколо. Помилуйся.