Реймонд Чандлер - Постріли в ресторані Сірано

Відтоді як Перрі достроково вийшов на волю, минуло чотири місяці, і весь цей час він мандрував з місця на місце в старезному «форді», купленому за сотню доларів, — з Ріно до Лас-Вегаса, з Беллінгема, штат Вашінгтон, до Б'юла, штат Айдахо, і оце в Б'юлі, де він тимчасово влаштувався водієм ваговоза, його наздогнав Діків лист:

«Друже П.! Я вийшов у серпні, а вже після тебе познайомився з одним хлопцем, ти його не знаєш, то він намовив мене на одну витівку, І ми з тобою можемо добре поживитися. Діло певне, не сумнівайся…»

Доки Перрі не одержав цього листа, він і гадки не мав, що колись знову побачить Діка. Та й Віллі Джея. Проте обидва жили в його пам'яті, особливо другий, що тепер уявлявся Перрі велетенським на зріст — чи не з десять футів — сивоголовим мудрецем і раз по раз поставав десь із закутків його свідомості. «Ти прагнеш заперечення, — сказав йому Віллі Джей під час однієї з їхніх розмов. — Тобі на все начхати, ти хочеш жити без відповідальності, без віри, без друзів і теплоти».

В отих своїх самотніх, невеселих мандрах Перрі знов і знов повертався думкою до цього звинувачення й розважив, що воно несправедливе. Ні, йому не начхати на все, а от чи було коли кому діло до нього? Батькові? Так, деякою мірою. Ще хіба двом-трьом дівчатам, але це «довга історія», А по суті, — нікому, крім самого Віллі Джея. Тільки Віллі Джей склав справжню ціну йому та його можливостям, визнав у ньому не просто метиса-недоростка з надміру розвиненими м'язами, а всупереч усім своїм моралям, побачив і те, що вбачав у собі він сам: «виняткову, рідкісну, артистичну натуру». Віллі Джей підтримував його марнославність, плекав у ньому чутливість, і тепер, по чотирьох місяцях, протягом яких Перрі був позбавлений цієї неоціненної дружби, вона видавалась йому принаднішою від будь-яких омріяних скарбів. Отож, коли він одержав Дікового листа й прикинув, що має бути в Канзасі приблизно в той самий час, як Віллі Джей вийде з тюрьми, то, не вагаючись, вирішив їхати. Він подався до Лас-Вегаса, збув свою ветху тарадайку, спакував колекцію географічних карт, старих листів, рукописів та книжок і купив квиток на міжміський автобус. А далі, вирішив він, нехай буде так, як схоче доля. Якщо з Віллі Джеєм нічого не вийде, можна буде поміркувати й над Діковою пропозицією. Та сталося так, що вибирати Перрі не мав із чого: коли 12 листопада надвечір автобус привіз його до Канзас-Сіті, Віллі Джей, якого він не міг попередити про спій приїзд, уже виїхав — усього за п'ять годин перед тим, з тієї самої автобусної станції, куди прибув Перрі. Він дізнався про це, подзвонивши тюремному священикові, містеру Поусту, але той відмовився сказати, куди саме поїхав його колишній помічник, чим ще дужче засмутив Перрі.

— Він подався на схід, — сказав священик. — Там у нього є перспективи. Пристойна робота, свій дім, добрі знайомі, охочі йому допомогти…

Коли Перрі повісив трубку, йому «аж у голові запаморочилося» з гніву й розчарування. Та, трохи охоловши, він подумав собі: а чого він, власне, сподівався від зустрічі з Віллі Джеєм? Воля роз'єднала їх; як вільні люди, вони не мали між собою нічого спільного, були чужі один одному й ніколи не змогли б скласти «компанії» — а надто в таких ризикованих ділах, що їх замишляв він із Діком. Але водночас Перрі був певен — просто «відчував», — що коли б він не розминувся з Віллі Джеєм, коли б міг поговорити з ним хоч годину, то тепер не сидів би отут у машині, дожидаючи, поки Дік вийде із лікарні з парою чорних панчіх.

Дік повернувся з порожніми руками.

— Пусте діло, — мовив він недбало, і саме це збудило в Перрі підозру.

— Та невже? А ти хоч питав когось?

— Аякже.

— Не вірю. Мабуть, просто зайшов, покрутився трохи та й повернув назад.

— Гаразд, золотце… Хай буде по-твоєму.

Дік увімкнув мотор. Якийсь час вони їхали мовчки, потім Дік злегка поплескав Перрі по коліну.

— Ну, годі-бо, — мовив він. — То була нікчемна вигадка. Що б вони, в біса, подумали, коли б я став там прицінюватись, наче в якійсь крамничці?..

— Може, воно й на краще, — озвався Перрі. — Від тих черниць добра не жди.

Представник нью-йоркської страхувальної компанії в Гарден-Сіті з усміхом стежив, як містер Клаттер відкручує ковпачок своєї паркерівської самописки й розгортає чекову книжку. Йому пригадався один місцевий жарт.

— Знаєте, що про вас кажуть, Гербе? «Відколи стрижка стала коштувати півтора долара, Герб виписує чеки навіть перукареві».

— Це правда, — відказав містер Клаттер. Наче королівська персона, він ніколи не носив при собі готівки. — Такий мій спосіб вести справи. Погашені чеки — найкращий козир проти податкових інспекторів.