— Та все старий мені заважав, — мовив Дік, відповідаючи на запитання Перрі, чому він спізнився на умовлену зустріч біля «Перлинки». — Я не хотів, щоб він побачив, як я братиму рушницю. Він тоді одразу дотямив би, що я збрехнув.
— Збрехав … А що ж ти все-таки сказав?
— Як ми умовились. Сказав, їдемо до завтра у Форт-Скотт, до твоєї сестри. В неї нібито твої гроші. Півтори тисячі доларів.
Перрі справді мав сестру, а колись і двох, але та, що була жива, жила зовсім не у Форт-Скотті — містечку за вісімдесят п'ять миль від Олейта, — і він навіть не знав її теперішньої адреси.
— То він розсердився?
— Чого б це йому сердитись?
— Бо він мене терпіти не може, — сказав Перрі. Він ніколи не підвищував голосу, проте чітко вимовляв кожне слово, і вони вимикались у нього з уст, наче колечка диму з рота курця. — І твоя мати теж. Я ж бачив, як вони на мене дивилися.
Дік знизав плечима.
— Не в тобі річ. Просто вони не люблять, коли я зустрічаюся з тими, з ким сидів.
Двічі одружений і двічі розлучений, двадцятивосьмирічний батько трьох дітей, Дік був достроково звільнений за умови, що оселиться при батьках — вони жили з молодшим сином на невеличкій фермі поблизу Олейта.
— З усіма, хто має отаку позначку, — додав він, торкнувшись синьої цятки, витатуйованої під лівим оком, — своєрідного пароля, за яким його могли впізнати колишні товариші по тюрмі.
— Розумію, — сказав Перрі. — їм можна тільки поспівчувати. Хороші вони в тебе. Особливо мати — дуже славна жінка.
Дік кивнув головою, бо й сам так вважав.
Опівдні вони прибрали інструмент, і Дік, запустивши мотор та послухавши, як він рівно гуде, лишився задоволений — попрацювали вони не марно.
*
Ці два молодики мали не багато спільного між собою, але не усвідомлювали того, добачаючи тільки поверхову подібність характерів. Обидва, приміром, були дуже охайні й скрупульозно піклувалися про свої нігті. Отож, перемазавшись коло машини, вони потім майже годину відмивалися в туалеті, що був при гаражі. Роздягнений до трусів Дік чимало різнився від Діка вдягненого. В одязі він мав вигляд такого собі непоказного білявого хирляка середнього зросту, з кволими м'язами й запалими грудьми, та коли роздягався, виявлялося, що це зовсім не так, — він був збудований, мов борець півсередньої ваги. На правій руці в нього синіла витатуйована котяча морда з вишкіреними зубами, на плечі квітла синя троянда. Руки і тулуб його прикрашали й інші наколки, що їх він зробив на свій смак власними руками, — голова дракона з людським черепом у зубах, пишнотілі голі красуні, лихе бісеня з вилами в руках, слово «мир» під хрестом, облямованим нерівними тичками, що мали зображувати священний німб, а також два сентиментальних етюди: букет квітів «мамі з татом» і серце — символ кохання «Діка й Керол», дівчини, з якою він одружився дев'ятнадцятирічним юнаком і розлучився через шість років, щоб спробувати щастя з іншою молодою особою, матір'ю його найменшої дитини. («Я маю трьох синів і неодмінно дбатиму про них, — написав він у проханні про дострокове звільнення. — Моя перша дружина знову вийшла заміж. Я одружився ще раз, але не хочу мати нічого спільного й зі своєю другою дружиною»).
Та ні Дікова статура, ні ота художня галерея, яка її прикрашала, не справляли такого враження, як його обличчя, немовби стулене з двох невідповідних частин. Виглядало воно так, наче голову йому розполовинили, мов яблуко, а тоді знову склали докупи, не припасувавши як слід ті половини. Та щось подібне й сталося насправді:
1950 року він попав в автомобільну катастрофу, після якої його вузьке, з довгим підборіддям обличчя назавжди лишилося трохи спотворене — ліва половина була помітно вища за праву, від чого уста його викривились, ніс неначе зсунувся набік, а очі не тільки сиділи не на одному рівні, але й різнилися величиною: ліве око було по-зміїному лиховісно скошене, і ця прикмета, хоча й несамохіть набута, мовби попереджала про гіркоту, що копичилася десь на денці Дікової душі. Але Перрі колись сказав йому: «Не зважай на око. Адже в тебе чудова усмішка. По-справжньому приваблива».
І справді, коли Дік усміхався, обличчя його ставало пропорційніше, і замість досить-таки потворного суб'єкта ви бачили перед собою по-американському «доброго хлопчину», доволі кмітливого, хоча й не надто тямущого. (Насправді він був дуже розумний. Спеціальна перевірка, якій його піддано в тюрмі, показала коефіцієнт 130, тим часом як пересічна норма — і в ув'язненні й на волі — становить від 90 до 110).
Читать дальше