Перрі теж був покалічений, ще й тяжче, ніж Дік. Розбившись на мотоциклі, він півроку пролежав у лікарні в штаті Вашінгтон, а потім ще півроку ходив на милицях і хоч це нещастя сталося ще в 1952 році, його коротенькі незграбні ноги, зламані в п'яти місцях і вкриті страшними рубцями, й досі так боліли, що він жити не міг без аспірину.
Наколок на ньому було менше, ніж на товаришеві, зате вони відзначалися куди більшою досконалістю — то були не самодіяльні аматорські вправи, а справлені витвори мистецтва роботи відомих майстрів Гонолулу і Йокогами. На лівому біцепсі хижо рикав синій тигр з оранжевими очима та червоними іклами; по руці, обвинувшись навколо кинджала, спускалася розлючена змія; в інших місцях вишкірялися черепи, стояв самотній надгробок, квітла хризантема. На правому біцепсі було витатуйовано «Кукі» — ім'я медсестри, з якою Перрі заприязнився в лікарні.
— Ну годі, красунчику. Ховай гребінця, — мовив Дік, уже вдягнений і готовий їхати.
Тепер замість спецівки на ньому були сіро-зелені штани, сорочка й такі самі, як у Перрі, низькі чорні чобітки. Перрі, що ніколи не міг підібрати штанів на свої куці ноженята, був у синіх джинсах, підкочених унизу, та шкіряній куртці-штормівці. Вичепурені й причесані, мов два франти, що зібралися на побачення, вони рушили до машини.
*
Відстань між Олейтом, передмістям Канзас-Сіті, та Голкомбом, що його можна назвати передмістям Гарден-Сіті, становить близько чотирьохсот миль.
Десь у другій половині дня чорний «шевроле» в'їхав до Емпорії — великого містечка в штаті Канзас, майже міста, де наші подорожні могли почувати себе цілком безпечно й вирішили зробити деякі покупки. Завівши машину в бічну вулицю, вони пішли по містечку, аж доки натрапили на універсальну крамницю, досить велелюдну, щоб їх там не запримітили.
Передусім вони купили пару гумових рукавичок — для Перрі, що, на відміну від Діка, не завдав собі клопоту взяти з собою свої. Тоді перейшли до відділу жіночих панчіх, і після короткої наради Перрі сказав:
— Я — за.
Та Дік не поділяв його думки.
— А моє око? Вони всі надто світлі, щоб його приховати.
— Дівчино, — звернувся Перрі до продавщиці. — А чорні панчохи у вас є?
Почувши негативну відповідь, він запропонував пошукати в іншій крамниці.
— Чорні — цілком надійні.
Але Дік уже розважив по-своєму: ніяких панчіх узагалі не треба, це витребеньки, зайві витрати («Я вже й так вгатив у це діло чималий гріш»); зрештою, коли їх хто й побачить, то. однаково живий не залишиться і свідчень не дасть.
— Жодного свідка , — нагадав він, як здалося Перрі, чи не мільйонний раз.
Перрі дратувало те, як Дік вимовляв ці два слова, — неначе вони самі собою розв'язували всі проблеми. Така самовпевненість видавалась йому нерозумною: адже завжди може лишитися свідок, якого вони й не помітять.
— Всього не передбачиш, будь-що може статися, — мовив він.
Але Дік, по-хлоп'ячому хвалькувато всміхнувшись, відказав:
— Не пускай бульки. Нічого не станеться.
Ще б пак. Адже то був його, Діків, план, бездоганно обміркований від першого кроку й аж до мертвої тиші наостанку.
Потім вони пішли купувати мотузку. Перрі уважно оглядав усі, які були в крамниці, пробував, чи міцні. Свого часу він служив у торговельному флоті, отож добре знався на мотузках та вузлах. Він вибрав білий нейлоновий шнур, міцний, як телеграфний дріт, та й завтовшки майже такий самий. Вони почали прикидати, скільки його потрібно. Це питання вивело Діка з рівноваги, бо за ним стояли й дальші ускладнення, до яких, попри всю хвалену досконалість його всеосяжного плану, він був не готовий. Зрештою він сказав:
— А звідки мені, в біса, знати?
— Кому ж би ще знати, як не тобі.
Дік почав міркувати вголос:
— Ну, він сам… Вона… Хлопець і дівчина… Можливо, що дві інші дочки… Але ж сьогодні субота. У них можуть бути гості… Отже, вважаймо, чоловік вісім чи навіть дванадцять… Одне лиш я знаю напевне: лишати не можна жодного.
— Чи не забагато, щоб бути таким певним?
— А що я обіцяю тобі, голубе? По всіх стінах волосся будуть… буде…
Перрі здвигнув плечима.
— Тоді треба брати цілий моток.
У мотку було сто ярдів — цілком досить на дванадцятьох.
*
Кеньйон змайстрував скриню сам. То була гарна скриня з червоного дерева, оздоблена кедриною, — він збирався подарувати її Біверлі на весілля. І тепер, сидячи в так званій «печері» у підвалі, востаннє вкривав її лаком.
Читать дальше