Реймонд Чандлер - Постріли в ресторані Сірано

Леррі Гендрікс, двадцятисемирічний викладач англійської мови, мешкав на другому поверсі вчительського будинку. Він хотів стати письменником, але його помешкання аж ніяк не являло собою ідеального притулку для майбутнього літератора. Воно було ще менше, ніж у Кідвеллів, а до того ж, крім самого Гендрікса, там тулилися його дружина, трійко моторних дітлахів і постійно ввімкнутий телевізор («Це єдиний спосіб сяк-так угамувати малечу»). І хоч цей мужній молодик, колишній моряк з Оклахоми, ще ніде не друкувався, проте вигляд мав справжнього літератора й зі своєю люлькою, підстриженими вусами та буйною чорною чуприною таки чимало скидався на ранні фотографії Ернеста Хемінгуея, свого улюбленого письменника. А щоб мата якийсь приробіток до вчительської платні, він працював водієм шкільного автобуса.

— Інколи доводиться робити по шістдесят миль на день, — розповідав він одному знайомому. — Отож на писання часу лишається небагато. Хіба що в неділю. І от тієї неділі, п'ятнадцятого листопада, сиджу я вдома й читаю газети. Я, знаєте, здебільшого в них і знаходжу сюжети для своїх оповідань. Ну, телевізор, як завжди, увімкнено, діти пустують, та навіть і за всім цим гуком я почув голоси. Нанизу, в квартирі Кідвеллів. Ет, думаю собі, не мій це клопіт, я тут людина нова, тільки від початку навчального року працюю. Аж раптом, вбігає Шерлі — це моя дружина, вона саме вішала надворі білизну. Вбігає і каже: «Слухай, може б, ти спустився наниз. Там усі в істериці».

Атож, з дівчатами була справжня істерика. Сьюзея ще досі не відійшла. Та й ніколи, по-моєму, не відійде. І бідолашна місіс Кідвелл — вона й так не дуже міцна здоров'ям, і нерви у неї розладнані. То вона весь час примовляла: «Ой, Бонні, Бонні, що ж це сталося? Ти ж була така радісна, казала, що все минулося, що тепер тя ніколи не хворітимеш…» Може, не цими точно словами, але суть була така. Правда, я тільки потім зрозумів, що вона мала на думці.

Навіть містер Юелт був зовсім розхвильований, як на людину його вдачі. Він саме розмовляв по телефону з шерифом Гарден-Сіті.

«Щось там у Клаттерів скоїлось — аж надто страшне!»

Шериф пообіцяв негайно приїхати, і вони умовились зустрітися на шосе. Моя Шерлі теж прийшла наниз, щоб посидіти з жінками і якось заспокоїти їх — наче їх можна було заспокоїти! А я поїхав з містером Юелтом на шосе зустрічати шерифа Робінсона. По дорозі Юелт розповів мені, як усе було. Коли він згадав про перерізані проводи, я подумав собі: еге, тут треба добре пильнувати, запам'ятовувати кожну дрібницю — може, ще й доведеться свідчити в суді.

Шериф під'їхав о дев'ятій тридцять п'ять — я подивився на годинник. Містер Юелт махнув йому, щоб він їхав з;і нами, і ми повернули до садиби Клаттерів. Я ніколи перед тим у них не був, тільки бачив здаля будинок. За-і'нлом сім'ю їхню я, звісно, знав. Кеньйон учився в моєму класі, а Ненсі грала у виставі «Том Сойєр», якою я керував. Але обоє були напрочуд скромні, тож нікому й на думку не спало б, що вони багаті й живуть у такому великому будинку. Дерева, газони — все там було таке чепурне, дбайливо доглянуте.

Коли ми приїхали і шериф почув розповідь містера Юелта, він одразу ж зв'язався радіотелефоном із своєю конторою і звелів надіслати людей і швидку допомогу.

«Тут сталося якесь лихо», — сказав він.

Потім ми втрьох пішли з будинок. Проходячи через кухню, побачили жіночий гаманець на підлозі й перерізані проводи телефону. Шериф мав при боці пістолет, і коли ми піднімалися нагору, до кімнати Пенсі, я помітив, що він держить руку на кобурі.

То був справді жах… Така славна дівчина — її не можна було впізнати. Їй вистрілили в потилицю з мисливської рушниці, майже впритул. Вона лежала на боці лицем до стіни, і вся стіна була залита кров'ю. До самих плечей її вкривала ковдра. Шериф відслонив ковдру, і ми побачили, що на дівчині купальний халат, піжама, шкарпетки й капці — отже, коли це сталося, вона, мабуть, ще не лягала. Руки в неї були зв'язані за спиною, ноги теж стягнуті докупи біля кісточок — таким шнуром, як ото. буває на шторах від сонця.

«Це Пенсі Клаттер?» — запитав шериф. Він ніколи раніше її не бачив.

«Так, так, це Ненсі», — сказав я.

Ми вийшли з кімнати й розглянулись довкола. Всі інші двері були зачинені. Ми відчинили ще одні — виявилося, що там ванна. Але щось у ній було начебто не так. Я збагнув — стілець… Там стояв такий стілець, які бувають у вітальнях, а у ванній він виглядав недоречно. За другими дверима була, як ми здогадалися, Кеньйонова кімната. Про це свідчили розкидані в ній речі. До того ж я впізнав його окуляри, що лежали на книжковій полиці при ліжку. Але на ліжку нікого не було, хоча все вказувало на те, що в ньому спали. Тоді ми пішли до останніх дверей і там, за ними, знайшли місіс Клаттер. Вона лежала в ліжку, також зв'язана, але вже по-іншому: руки були стягнуті попереду, так наче вона молилася, і в одній руці білів затиснутий носовичок. Шнур ішов від зап'ястків до ніг, обкручувався навколо щиколоток, а тоді спускався з ліжка й був прив'язаний до нижньої перекладки. Дуже складний і вигадливий спосіб. Подумати лишень, скільки часу на це пішло! А вона лежала й не тямилася з жаху… Ми побачили у неї на пальцях коштовності — дві каблучки, — і це, до речі, одна з причин, чому я виключаю вбивство з метою пограбування. Одягнена вона була в халат, білу нічну сорочку та білі шкарпетки. Рот їй заліпили пластиром, але стріляли збоку, зовсім близько, і силою пострілу стрічку зірвало. Очі її були розплющені. Широко розплющені. Так, наче вона все ще дивилася на вбивцю. Адже вона напевне бачила, як він це робив, як наставляв рушницю…