Реймонд Чандлер - Завіса. Олівець

— Не второпаю, про що це ти розбалакуєш. Ото й тільки, що довго та нудно.

— Гаразд, дозволь я тобі розтлумачу. Одного малого злидня з Іст-Сайду затягають у котрийсь із нижчих підрозділів банди… Ти знаєш, що таке підрозділ, Іккі?

— В армії служив, — осміхнувся він.

— Той хлопець виростає в банді, але до кінця він ще не зіпсутий. Не зовсім зіпсутий. Отож намагається вирватись із цього кодла. Переїздить у наші краї, змінює ім'я, знаходить якусь дрібну роботу й живе собі тихенько в дешевому вмебльованому будинку. Але банда нині має своїх людей у багатьох місцях. Хтось із них здибує його і впізнає. Може, якийсь роздрібний торговець наркотиками, чи агент букмекерської контори, чи нічна краля. Отож верховоди банди, або назвемо її спілкою, сидять, попахкують сигарами й кажуть: «Даремно той Іккі так повівся. Справа ця, звісно, дрібна, бо й сам він дрібнота. Але ми такого не потерпимо. Це розхитує дисципліну. Пошліть-но двійко хлопців, і хай наштрикнуть його». Але кого посилають? Двох таких, що всім уже набридли. Надто давно муляють очі. А ті можуть схибити чи підібгати хвоста. Чи, може, їм до душі вбивати. Це теж погано. Такі бувають надто необачні. Найкращі виконавці не схильні ні до того, ні до того. І ось ці двоє уже готові вирушити. Одначе було б незле заразом прищикнути й одного тамтешнього типа, на якого спілка давно має зуба, бо він виказав бандита на прізвище Ларсен. Влаштувати такий собі хитромудрий жартик, що їх дуже полюбляє спілка. «Слухайте, хлопці, ми навіть маємо час трохи погратися з тим приватним нишпоркою». І посилають фальшивку.

— Брати Торренси — ніяка не фальшивка. То справжні бійці. Вони це не раз доводили… дарма що тепер помилилися.

— Та не помилилися. Вони таки дістали Іккі Россе-на. А от ти в цій справі — підсадна качка. І тепер тебе чекає арешт за співучасть у вбивстві. Та це ще не найгірше. Спілка витягне тебе з-за ґрат і сама зітре порох. Ти ж бо своє завдання провалив — не спромігся заманити мене в пастку.

Його палець ворухнувся, натискаючи на спусковий гачок. Я вистрілив і вибив у нього з руки револьвера. Мій пістолик у бічній кишені піджака був хоч і невеличкий, але з такої відстані бив влучно. Та й не випадало мені того дня стріляти невлучно.

Він тихенько застогнав і, піднісши руку до рота, став її смоктати. Я підступив і чимдуж садонув його в груди. Ґречне поводження з убивцями до мого репертуару не входить. Він заточився назад і, чіпляючись ногами за підлогу, відлетів на чотири чи п'ять кроків. Я підняв його револьвер і, наставивши на нього, промацав усі місця — не тільки кишені й кобури, — де чоловік може сховати ще якусь зброю. Він був порожній — принаймні з цього погляду.

— Що ти хочеш зі мною зробити? — жалісно спитав він. — Я ж тобі заплатив. Ти чистий. Я» тобі добряче заплатив.

— У кожного з нас власні проблеми. У тебе — зберегти своє життя. — Я видобув з кишені наручники, заломив йому руки за спину й заклацнув браслети. На правій руці була кров. Я витяг з його нагрудної кишеньки носовичка, обв'язав подряпину, а тоді підійшов до телефону й викликав поліцію.

Мені довелося затриматись у Флегстафі на кілька днів, проте я не нарікав, бо мав нагоду ласувати фореллю, виловленою на висоті вісім чи дев'ять тисяч футів. Окружний прокурор штату Арізона був ще молодий чоловік з проникливими очима, а начальник місцевої поліції — такий здоровило, яких я ще зроду не бачив. Звідти я зателефонував Енн Райорден і Берні Оулзові.

Потім я повернувся в Лос-Анджелес і запросив Енн до ресторану «Романофф» на вечерю з шампанським.

— Одного я не розумію, — сказала вона за третім келихом шипучки. — Чому вони втягли тебе в цю справу й навіщо знадобився фальшивий Іккі Россен? Можна ж було просто загадати тим двом душогубам зробити своє діло.

— Важко сказати. Може, їхні боси почувають себе настільки впевнено, що їх часом веде на отакий своєрідний гумор. А може, той Ларсен, що втрапив до газової камери, був значнішою персоною, ніж здавалося. На моїй пам'яті лише трьох чи чотирьох великих гангстерів присудили до електричного стільця, шибениці чи газової камери. А в тих штатах, де замість страти застосовують довічне ув'язнення, як-от у Мічігані, — й жодного не пригадаю. Якщо Ларсен справді був більшою птицею, ніж усі думали, то вони цілком могли ще тоді поставити мене на чергу.

— Але навіщо було стільки зволікати? — запитала Енн. — Вони мали б одразу з тобою розправитись.

— Вони можуть дозволити собі й почекати. Хто до них підступиться? От хіба що вони самі десь схиблять.