Реймонд Чандлер: Завіса. Олівець

Я не взяв цього надто близько до серця. Коли вони справді мають такий намір, то не посилають попередження. Отож я зрозумів це просто як рішучу вимогу облишити справу Іккі. Можуть жорстоко побити. З їхнього погляду, це має бути доброю наукою. «Коли вже ми наштрикуємо когось на олівець, то кожному, хто спробує йому допомогти, буде непереливки». Ось що могло означати це послання.

Я подумав, чи не податися мені додому, на Юкка-авеню. Та ні, там буде надто самотньо. Чи, може, гайнути в Бей-Сіті, до Енн. Ще гірше. Якщо навести на її дім тих громил, вони не завагаються докласти рук і до неї.

Залишилося тільки наймане помешкання на Пойнтер-стріт, і то було для мене тепер справді найбезпечніше місце. Я зійшов униз до таксі й назвав водієві адресу за три квартали від того вмебльованого будинку. А діставшись туди, піднявся на свій другий поверх, роздягся й ліг спати. Ніщо не турбувало мене, крім зламаної матрацної пружини — вона муляла боки.

Я пролежав без сну до пів на четверту ранку, обмірковуючи своїм великим мозком наявний стан речей. Лягаючи, я поклав револьвера під подушку, але то не місце для зброї, коли маєш подушку завтовшки як стосик паперу для друкарської машинки. Револьвер заважав мені, тож я витяг його і затиснув у правій руці. Досвід навчив мене тримати зброю напоготові навіть уві сні.

Прокинувсь я, коли надворі вже світило сонце, і почував себе так, наче замість тіла в мене шмат протухлого м'яса. Я потягся до ванної, облився холодною водою і витерся рушником, якого й не видно було, коли водиш хіба тільки ним збоку. То були справді пречудові апартаменти. Бракувало хіба тільки антикварного меблевого гарнітуру.

Нічого їстівного в помешканні не було, та якби Всевидющий Марло кудись відлучився, то цілком міг щось недобачити. Я мав із собою пляшку віскі. Отож відкоркував її, понюхав, але не зважився вжити на сніданок натщесерце, навіть якби спромігся влити в порожній шлунок, що поривався до стелі, мов повітряна куля.

Я позаглядав до стінних шафок — чи не залишив попередній пожилець, вибираючись поспіхом, бодай якогось сухаря. Марно. Та й не поліз би він мені в горлянку, навіть під віскі. Так я й сів голодний біля вікна спостерігати. А за годину чи десь близько того відчув, що ладен викликати чергового й відгризти йому руку.

Я одягся, подавсь за ріг до своєї прокатної машини й поїхав шукати якоїсь харчівні.

Подавальниця теж була не в дусі. Вона так тріпнула скатеркою, простеляючи її на стойці переді мною, що всі крихти, залишені попереднім відвідувачем, посипались на мене.

— Слухай, рибонько, — сказав я, — не будь така марнотратна. Поберегла б цей харч на чорний день. Усе, чого я хочу, — це двоє яєць, варених три хвилини, не більше, скибочка вашої знаменитої бетонної грінки, велика склянка томатного соку, дрібка чорного перцю та широка осяйна усмішка. І не давай більш нікому кави — може, я й сам усю вип'ю.

— У мене нежить, — відказала вона. — Краще не поганяйте, а то чхну — і наберетеся зарази.

— Будьмо приятелями. Я теж мав нелегку нічку.

Вона криво посміхнулась і пішла до бічних дверей, що вели на кухню. Це дало мені змогу побачити й решту її форм, доволі повних, щоб не сказати надмірних. Але яйця я дістав саме такі, які люблю, а грінка була щедро полита розтопленим маслом.

— Чорного перцю немає, — сказала жінка. — Може, дати червоного? Миш'яку теж немає.

Я присмачив томатний сік червоним перцем, проковтнув яйця, випив дві чашки кави і вже ладен був залишити на чай нез'їдену грінку, та врешті передумав і натомість поклав двадцять п'ять центів. Така щедрість приємно вразила подавальницю. В цій забігайлівці на чай давали або десятицентовика, або нічого. Здебільшого нічого.

Коли я повернувся на Пойнтер-стріт, там усе було без змін. Я знову сів біля вікна. Десь о пів на дев'яту з будинку навпроти вийшов з невеликим портфелем у руці той схожий на Іккі зростом і статурою чоловік, якого я вже бачив напередодні. Ту ж мить із закритої синьої машини, що стояла біля тротуару, вискочило двоє. Вони були однакові на зріст, строго вдягнені, в низько насунутих м'яких капелюхах. Обидва вихопили револьвери.

— Гей, Іккі! — гукнув один. Чоловік обернувся.

— Прощавай, Іккі! — мовив другий.

Між будинками розляглися постріли. Чоловік повалився на асфальт і закляк. А ті двоє кинулись до своєї машини й погнали геть. Водночас я побачив, як посеред кварталу зірвався з місця великий лімузин і помчав поперед них.

Ще мить — і обидві машини зникли з очей.