Реймонд Чандлер - Завіса. Олівець

Опівночі я вийшов надвір, поминув два квартали, пильнуючи, чи не скрадається хтось позаду, а тоді перетнув вулицю й рушив до проїзду за будинком Іккі. Двері на чорному ході стояли незамкнені, ліфта не було. Я вибрався сходами на третій поверх, знайшов його помешкання й легенько постукав. Іккі відчинив двері, тримаючи в руці револьвер. Вигляд він мав зляканий.

Біля дверей стояли дві валізи, а далі під стіною — ще одна. Я підійшов і взяв її. Валіза була досить-таки важка, Я відкрив її — вона була незамкнена.

— Не турбуйся, — сказав Іккі. — Там усе, що потрібно чоловікові на три-чотири дні, сякі-такі шмотки, яких не здибаєш у крамницях готового одягу.

Я підняв ще одну валізу — з тих двох, що стояли біля дверей.

— Залишимо все це на чорному ході.

— Ми можемо піти й проїздом.

— Ми вийдемо в парадні двері. На той випадок, якщо нас пасуть — хоч я цього й не думаю, — ми просто двоє приятелів, що разом вийшли з дому. Тільки затям ось що. Обидві руки тримаєш у кишенях піджака, у правій — пістолет. Якщо хтось іззаду покличе тебе на ім'я — миттю обертайся і стріляй. Це може бути тільки вбивця. Я діятиму так само.

— Я боюся, — промовив Іккі своїм рипучим голосом.

— Я теж, коли тобі від цього легше. Але вибору в нас немає. Якщо до тебе заговорять, то лише зі зброєю в руках. Ні про що їх не запитуй. Відповідати словами вони не стануть. Якщо це буде тільки мій куций знайомий, ми його кінчаємо й затягуємо в під'їзд. Зрозумів?

Він кивнув головою і облизав губи. Ми знесли вниз валізи й поставили їх надворі біля чорного ходу. Я повів очима по проїзду. Ніде ні душі, і до бічної вулиці зовсім недалеко. Ми повернулися в будинок і пройшли вестибюлем до парадних дверей. На Пойнтер-стріт вийшли з найнедбалішим виглядом — з таким виглядом дружина купує чоловікові краватку до дня народження.

Ніде ані поруху. Вулиця геть безлюдна.

Ми повернули за ріг і підійшли до прокатної машини Іккі. Він одімкнув дверцята. Потім я пішов з ним забрати валізи. Ми поклали їх у машину, рушили й виїхали на суміжну вулицю. Світлофори не працювали, і, поминувши два чи три перехрестя, ми досягли виїзду на проспект. Там навіть тепер, серед ночі, був жвавий рух. У Каліфорнії повно людей, що завжди кудись поспішають. Якщо ти їдеш зі швидкістю меншою, ніж вісімдесят миль на годину, всі переганяють тебе. Якщо їдеш, як усі, то мусиш весь час дивитись у дзеркало заднього огляду, чи не наздоганяє тебе дорожній патруль. Одне слово, суцільна гонитва.

Іккі витискав помірковані сімдесят. Ми дісталися повороту на шосе N 66, і він звернув туди. Поки що все йшло без пригод. Я доїхав з ним до Помони.

— Забиватися далі мені ні до чого, — сказав я. — Тут я сяду на поворотний автобус, якщо він є, а ні — заночую в якомусь мотелі. Керуй до автосервісу, спитаємо, де автобусна зупинка. Вона має бути недалеко від шосе.

Він повернув і спинився посередині кварталу. Потім дістав гамана, взяв із нього чотири тисячні банкноти й простяг мені.

— Як на мене, то я на стільки й не наробив. Усе обійшлось надто просто.

Іккі засміявся, і на його пухкому обличчі відбилась боязка втіха.

— Не будь йолопом. Я ж бо злиняв. А ти й сам не знав, у що встряєш. Та, власне, твої халепи тільки починаються. Спілка скрізь має очі й вуха. Може, я й у безпеці, якщо добре стерегтимуся. А може, й не в такій уже безпеці, як гадаю. У кожному разі, ти зробив те, про що я просив. Отож бери цю капусту. Я її маю подостатком.

Я взяв гроші й сховав до кишені. Він під'їхав до цілодобового пункту автосервісу, і ми довідалися, де автобусна зупинка.

— О другій двадцять п'ять приходить транзитний міжміський, — сказав черговий, подивившись у розклад. — Якщо буде вільне місце, вони вас заберуть.

Іккі підвіз мене до автобусної зупинки. Ми потисли руки, і він погнав назад до шосе. Я поглянув на годинник, знайшов ще відчинену винну крамничку й купив пляшку шотландського віскі. Потім надибав нічний бар і замовив подвійну порцію з водою.

Мої халепи тільки починалися, сказав Іккі. Він таки мав рацію.

Я поїхав до автостанції «Голлівуд», а там сів у таксі й подавсь до своєї контори. Водія попросив зачекати кілька хвилин. О такій пізній порі він був тільки радий з цього. Нічний черговий впустив мене до будинку.

— Пізно ви працюєте, містере Марло. Але ж ви завжди так, правда?

— Така вже робота, — сказав я. — Дякую, Джіммі.

Піднявшись на свій поверх, я пошукав за дверима пошту, але намацав тільки довгастий вузький пакуночок з позначкою «Спеціальна доставка» і поштовим штемпелем Глендейла. В ньому не було нічого, крім свіжозаструганого олівця — гангстерського знака смерті.