Реймонд Чандлер: Завіса. Олівець

Усе було зроблено щвидко й чисто. За винятком одної деталі — вони не завдали собі клопоту роздивитися.

І застрелили не того, кого треба.

Я швидко, майже так само, як і ті двоє, вискочив на вулицю. Навколо вбитого чоловіка вже зібралася невеличка юрба. Мені не треба було дивитися на нього, аби пересвідчитись, що він мертвий, — ті хлопці були професіонали. Та й не міг я його побачити на тротуарі по той бік вулиці, бо там з'юрмилися люди. Одначе я знав, який він має вигляд, і вже чув оддалік автомобільні сирени. Щоправда, то могли долинати й звичайні сигнали з бульвару Сансет, але ні. Отже, хтось уже зателефонував. Їхати на підобідок поліцаям було ще зарано.

Я з валізкою в руці швидко завернув за ріг, убгався в залишений там прокатний автомобіль і натис на газ. У тому кварталі мене більш ніщо не тримало. Я міг уявити собі такі запитання:

«Чого вас туди занесло, Марло? Ви ж маєте власний барліг, чи не так?»

«Мене найняв один колишній гангстер, що не поладнав з босами. На нього наслали вбивць».

«Не запевняйте нас, ніби він хотів стати на праведну путь».

«Цього я не знаю. Мене принадили його гроші».

«Заробити їх було не дуже важко, еге ж?»

«Минулої ночі я вивіз його з міста. Де він тепер, я не знаю та й не хочу знати».

«Вивезли з міста?»

«Я ж вам сказав».

«Атож… Тільки він лежить у морзі, подірявлений кулями. Придумайте щось краще. Чи, може, то не він у морзі?..»

І так далі, й таке інше. Звичайна поліційна балаканина. Все воно старе, як світ. Ні їхні слова, ні їхні запитання нічогісінько не важать. Просто вони довбають в одне місце, аж поки ти геть виснажишся й спіткнешся на якійсь деталі. А тоді радісно всміхаються, потирають руки й кажуть:

«Отут ви трішечки схибили, еге ж? То почнемо все спочатку».

Ні, чим далі від усього цього, тим краще. Я залишив машину на своєму постійному місці й пішов до контори. Там мене не чекало нічого, крім застояного повітря. Щоразу, входячи в цю пустку, я почував дедалі дужчу втому. І якого біса я не вступив на державну службу ще років з десять тому? Чи й усі п'ятнадцять. Мені ж не бракувало кебети здобути заочно адвокатський ступінь. У країні повно правників, що нездатні й скарги написати без посібника.

Отак я сидів у своїй конторі й подумки гриз себе. Та невдовзі згадав про олівець і заходився налаштовувати револьвер калібру 0,45 — найбільший з тих, якими я звичайно послуговуюсь, і дуже важкий. Потім набрав номер шерифової канцелярії і попросив до телефону Берні Оулза. Той узяв трубку. Голос його був невдоволений.

— Це Марло. Я вскочив у халепу… в справжню халепу, — сказав я.

— Навіщо повідомляти про це мене? — пробурчав він. — Тобі б уже слід до цього звикнути.

— Це така халепа, до якої звикнути годі. Я хотів би під'їхати до тебе і все розповісти.

— Твоя контора там, де й була?

— Там.

— Я маю проїжджати поблизу, то заскочу до тебе.

Він поклав трубку. Я відчинив обоє вікон. Легкий вітрець доніс із сусіднього ресторанчика Джо Ійтса дух кави та задавненого жиру. Я ненавидів цей дух, ненавидів себе, ненавидів усе на світі.

Оулз не став затримуватись у моїй елегантній приймальні. Він постукав у внутрішні двері, і я впустив його до кабінету. Без зайвих церемоній він похмуро рушив просто до крісла для відвідувачів.

— Ну. Викладай.

— Ти чув коли-небудь про такого собі Іккі Россена?

— А чого б я мав про нього чути? Він що — у розшуку?

— Це колишній гангстер, що накликав на себе невдоволення верховодів. Вони наштрикнули його на олівець і, як це звичайно робиться, прислали сюди літаком двох крутих хлопців. А він найняв мене, щоб я допоміг йому вислизнути.

— Гарне мені дільце!

— Облиш, Берні.

Я закурив сигарету й дмухнув димом йому в обличчя. У відповідь на це він і собі взяв сигарету й почав її жувати. Берні ніколи не запалював сигарет, але просто-таки зжовував їх до решти.

— То слухай, — провадив я. — Припустімо, цей тип хоче стати порядною людиною — чи хай навіть не хоче. Він же має право на життя, коли сам нікого не вбив. А він каже, що не вбив.

— А ти йому й повірив, еге ж? Відколи це ти став таким святим та божим?

— Повірив я йому чи не повірив, не в тому річ. Я взявся йому допомогти. Не було підстав відмовлятися. Отож учора я й одна моя знайома дівчина взяли під нагляд літаки, що прибули до аеропорту. І вона засікла тих хлопців, а тоді провела їх до готелю. Була певна, що то вони. З вигляду саме те, що мало бути, аж до чорних черевиків. Ця дівчина…