Реймонд Чандлер: Завіса. Олівець

— Загляньте під стіл, містере Граймз. Ви побачите там «нуль сорок п'ять» у відкритій кобурі. Він надійно закріплений і націлений вам у живіт. Навіть якщо ви влучите мені в серце, моя гармата спрацює від конвульсійного посмику руки. Вона розпанахає вам черево на клапті й виб'є вас із цього крісла. Куля сорок п'ятого калібру відкидає людину навіть на шість футів. Це тепер знають навіть кіношники.

— Схоже на ничію, — спокійно зауважив Граймз. Тоді сховав свого пугача й посміхнувся. — Чиста робота, Марло. Такий, як ви, й нам би придався. Ото ж пропоную вам не огинатись і розшукати Іккі. Він має послухатись розумного слова. Не хоче ж він, справді, провести решту свого життя в бігах.

— Скажіть мені одну річ, містере Граймз. Чому ви вчепилися до мене? Чим я перед вами завинив поза тим, що допоміг Іккі?

Він якусь хвилю сидів нерухомо, міркуючи або вдаючи, ніби міркує.

— Справа Ларсена, — мовив нарешті. — Ви посприяли тому, щоб послати одного з наших до газової камери. Ми такого не забуваємо. Отож і постановили вколошкати вас за Іккі. І таки вколошкаємо, якщо не вчините по-нашому. Удару буде завдано, коли ви найменше його чекатимете.

— У моєму ділі, містере Граймз, завжди є ризик, що тебе вколошкають за когось. А тепер забирайте свою косуху та керуйте звідси тихо-мирно. Може, я й учиню як ви хочете, але мені треба поміркувати. Що ж до справи Ларсена, то всю роботу там зробила поліція. А я тільки випадково знав, де він переховується. Та й не думаю, що то була для вас така вже велика втрата.

— Ми не любимо стороннього втручання. — Він підвівся, взяв зі столу банкноту й недбало поклав назад до гамана. Поки він це робив, я полишив свій «нуль сорок п'ять» і швидко вихопив з кишені «сміт-енд-вессон» тридцять восьмого калібру.

Граймз зневажливо позирнув на нього.

— Я буду у Вегасі, Марло… Та, власне, я звідти й не виїжджав. Ви зможете знайти мене в «Есперансі». Атож, на самого Ларсена нам, звісно, начхати. Рядовий гендляр зброєю. Таких, як він, сотні. Одначе нам не начхати на те, що якийсь нікчемний приватний нишпорка показав на нього пальцем. — Він кивнув головою і вийшов з кабінету.

Я замислився. Іккі до спілки не повернеться — це я знав напевне. Він уже не матиме до них довіри, навіть якщо йому дадуть шанс. Але тепер у мене була інша причина погодитись. І я знов зателефонував до Енн Райорден.

— Я вирушаю шукати Іккі. Так треба. Якщо не подзвоню три дні, зв'яжешся з Берні Оулзом. Я їду до Флегстафа, штат Арізона. Іккі казав, що буде там.

— Не будь дурнем! — вигукнула вона. — Це якась пастка.

— Щойно мене навідав такий собі містер Граймз із Лас-Вегаса, маючи при собі пістоля з глушником. Я його вкоськав, але ж не завжди мені так щаститиме. Якщо я знайду Іккі й доповім про це Граймзові, та банда дасть мені спокій.

— Ти приречеш людину на смерть? — різко й недовірливо запитала Енн.

— Ні. На той час, як я доповідатиму, його там уже не буде. Йому доведеться втекти літаком до Монреаля, придбати фальшиві документи й летіти в Європу. Може, там йому житиметься безпечніше. Одначе спілка має довгі руки, і вціліти він зможе, тільки весь час пильнуючись. Іншого вибору для ньогох немає. Або постійно ховатись, або наразитися на олівець.

— Ти такий розумний, любчику. А як щодо твого власного олівця?

— Якби вони справді мали такий намір, то не прислали б його. Це просто тактика залякування.

— Але ти, прекрасний і безстрашний хижак, їх не злякався.

— Злякався. Одначе страх не спаралізував мене. Бувай здорова. Не заводь ніяких бахурів, поки я не повернуся.

— Хай тобі чорт, Марло!

Вона спересердя кинула трубку. Я теж — спересердя на самого себе. Казати щось не те — одна з найістотніших моїх вад.

Я чкурнув з міста, перш ніж про мене встигли прочути хлопці з відділу розслідування вбивств. Поки вони розчухаються, я буду вже далеко. А від Берні Оулза ті дойди і натяку зайвого не дістануть. Шерифові люди й міська поліція завжди ладнали між собою не краще, ніж два коти на паркані.

До Фінікса я приїхав надвечір і спинився в мотелі на околиці. У місті стояла страшенна спека. При мотелі була їдальня, отож я там і підвечеряв. Потім наміняв у касирки двадцятип'яти— та десятицентовиків, зачинився в телефонній кабіні й став дзвонити до мотелю «Мірадор» у Флегстафі.

На що я, дурний, сподівався? Адже Іккі міг зареєструватися там під будь-яким прізвищем — від Коуена до Кордільйона й від Уотсона до Войцеховскі. Та все ж таки я подзвонив і дістав у відповідь тільки чемну усмішку, наскільки це можливо по телефону.