Реймонд Чандлер - Завіса. Олівець

— Ну гаразд, але моя пропозиція лишається в силі.

У приймальні задзижчав дзвінок. Я сказав Енн, що мушу покласти трубку. Тоді відчинив проміжні двері й побачив за крок від порога приймальні добре вдягненого — я б навіть сказав, елегантно вдягненого — чоловіка середніх літ. Обличчя його осявала привітна й лукава усмішка. На ньому був крислатий білий капелюх і вузенька краватка, з тих, що їх затягують різьбленою металевою пряжечкою. Його кремовий «фланелевий костюм вражав око бездоганним кроєм.

Він закурив сигарету з золотим фільтром і, пахнувши димом, подивився на мене.

— Містер Філіп Марло?

Я кивнув головою.

— Я — Фостер Граймз із Лас-Вегаса. Управитель «Ранчо Есперанса», що на П'ятій Південній. Я чув, ви трохи причетні до такого Іккі Россена.

— Може, ви зайдете?

Він пройшов повз мене до кабінету. Його зовнішність ні про що мені не говорила — звичайний собі вдатний ділок, якому до вподоби чи, може, потрібно для діла виглядати трохи по-ковбойському. Таких зимовими сезонами в Палм-Спрінгсі можна побачити десятки. Його вимова підказала мені, що він зі сходу, але не з Нової Англії. Найімовірніше, з Нью-Йорка чи Балтімора. Лонг-Айленд, Беркшір — ні, надто далекі околиці.

Недбалим помахом руки я показав гостеві на крісло для відвідувачів, а сам умостився в свою рипучу обертову старожитність і став чекати.

— Де тепер Іккі, ви знаєте?

— Не знаю, містере Граймз.

— Чого ви з ним зв'язалися?

— За гроші.

— З біса поважна причина, — осміхнувся він. — І як далеко це зайшло?

— Я допоміг йому виїхати з міста. Кажу вам це, навіть не знаючи, хто ви в диявола такий, тільки тому, що вже розповів про все одному своєму другові-недругові, який обіймає високу посаду при шерифі.

— Що означає «другові-недругові»?

— Охоронці закону не вельми ласкаві до мене, але цього чоловіка я знаю вже багато років, і ми з ним друзі настільки, наскільки це можливо між приватним детективом і державним урядовцем.

— Я сказав вам, хто я такий. Ми маємо у Вегасі першорозрядний заклад. І утримуємо його, незважаючи на редактора одної миршавої газетки, який весь час дзявкає проти нас і проти наших друзів. Та ми даємо йому жити, бо це для нас вигідніше, ніж пристукнути його. Убивати тепер негоже.

— Як ото Іккі Россена.

— Це не вбивство. Це — страти. Іккі вибився з колії.

— Отож ваші хлопці й пальнули не в того. Могли б трохи роздивитися довкола, упевнитись.

— Так вони й зробили б, якби ви не стромляли свого носа куди не треба. Вони поквапились. І ми цього не схвалюємо. Нам потрібні холоднокровні й результативні дії.

— Хто це оті високоповажні «ми», про яких ви весь час говорите?

— Не прикидайтеся дитиною, Марло.

— Гаразд. Будемо вважати, що я знаю.

— Ось чого ми хочемо. — Він засунув руку до кишені, дістав звідти одну банкноту й поклав на стіл біля себе. — Знайдіть Іккі й скажіть йому хай вертається до спілки, все буде о'кей. Тепер, коли вбито сторонню, непричетну людину, нам ні до чого новий клопіт чи зайвий розголос. Усе дуже просто. Зараз ви дістанете оцю… — Він кивнув на банкноту. То була тисячна. Мабуть, дрібніших вони не тримали. — А ще одну таку саму — коли знайдете Іккі й перекажете йому наше слово. Якщо він упреться — йому гаплик.

— А що, як я візьму цю тисячну й лясну нею вас по носі?

— Це буде нерозумно. — Він швидко вихопив «кольт-вудсмен» з коротким глушником на дулі. «Кольт-вудсмен» — це така зброя, що кладе людину з першого пострілу. Та й сам Граймз був меткий чолов'яга, меткий і спритний. Його привітне обличчя анітрохи не змінилося. — Яз Вегаса нікуди не виїжджав, — спокійно мовив він. — І зможу це довести. А вас знайдуть мертвого в кріслі у вашому кабінеті, і ніхто нічого не знатиме. Просто ще один приватний детектив ударив не в ті ворота. Покладіть руки на стіл і трохи подумайте. До речі, стріляю я несхибно, навіть і з цією клятою глушилкою.

Я щиглем підбив гостро заструганого олівця, і він покотився через стіл до Граймза. Той швидко — просто блискавично — перехопив револьвер у ліву руку й узяв олівця. А тоді підніс його перед себе так, щоб, дивлячись на нього, водночас не спускати з ока й мене.

— Його прислали мені спеціальною доставкою, — сказав я. — Ні записки, ні зворотної адреси. Тільки оцей олівець. Ви думаєте, містере Граймз, я ніколи не чув, що воно означає?

Він спохмурнів і відпустив олівця на стіл. Та перш ніж він устиг перекинути довгого слухняного револьвера назад, я шаснув правицею під стіл, ухопився за руків'я свого 0,45 і поклав палець на спусковий гачок.