Реймонд Чандлер: Завіса. Олівець

Мені не лишилось нічого іншого, як попросити в них номер на наступну ніч. Але все було зарезервовано, і я міг сподіватися хіба на те, що хтось скасує замовлення абощо. Флегстаф лежить надто близько до Великого Каньйону, й там завжди багато туристів. Певно, й Іккі подбав про місце для себе заздалегідь. Це теж наводило на деякі роздуми.

Я купив якийсь романчик у м'якій обкладинці і, лігши до ліжка, взявся читати. Будильника поставив на шосту тридцять ранку. Той романчик нагнав на мене такого страху, що я взяв обидва свої пістолі й поклав їх під подушку. Там ішлося про одного хлопця з Мілвокі, який повстав проти верховоди місцевої банди і його щочверть години нещадно били. Я розважив, що після того обличчя в нього мало б бути потрощене до кісток, але вже в наступному розділі він виявився цілісінький і веселий, як жайвір.

Тоді я запитав себе, навіщо марную час на цю муру й чи не краще було б завчати напам'ять «Братів Карамазових», а не знайшовши на це розумної відповіді, погасив світло й заснув.

О пів на сьому я поголився, прийняв душ, поснідав і вирушив до Флегстафа. Дістався туди саме під обідню годину й відразу побачив у ресторані Іккі, що сидів і наминав гірську форель. Я сів навпроти нього. Моя поява його видимо здивувала.

Я й собі замовив форель і взявся їсти її, розбираючи ззовні, так, як належить. Коли витягти спершу хребет з кістками, смак виходить не той.

— Ну, що там? — спитав Іккі з напханим ротом. Вихований їдець.

— Ти читаєш газети?

— Тільки спортивну сторінку.

— Ходімо до тебе в номер, там поговоримо.

Ми заплатили кожен за свій обід і перейшли до гарного подвійного номера. Мотелі нині стають такі добрячі, що чимало готелів виглядають проти них доволі вбого. Ми сіли й закурили сигарети.

— Ті два типи знялися рано-раненько й поїхали на Пойнтер-стріт. А там стали чатувати в машині біля твоєї нічліжки. Та їх недосить ретельно настановили, і вони пришили якогось чолов'ягу, трохи схожого на тебе.

— Оце маєш! — вишкірив зуби Іккі. — Але ж про це дізнаються лягаві, і спілка теж дізнається. Отож мій вирок лишається в силі.

— Певно, ти вважаєш мене за дурня, — сказав я. — То я таки дурень.

— Я вважаю, що ти блискуче зробив своє діло, Марло. То чого ж би я мав вважати тебе за дурня?

— Яке я зробив діло?

— Дуже спритно вивіз мене звідти.

— А ти що — не міг би впоратись з усім тим сам?

— Та зміг би, якби добре повелося. Одначе непогано мати помічника.

— Ти хочеш сказати — дундука.

Обличчя його спохмурніло. А в рипучому голосі почулося невдоволення.

— Не зрозумів. То, може, повернеш мені одну-дві з тих косух? У мене не так вільно з бабками, як я думав.

— Поверну, як рак свисне.

— Не треба так зі мною, — мало не зітхнув він і блискавично вихопив пістоля.

А мені й вихоплювати не треба було. Свого я вже міцно стискав у кишені.

— Даремно я дав пошити себе в дурні, — сказав я. — Сховай свою залізяку. З неї ти матимеш не більшу поживу, ніж з грального автомата у Вегасі.

— Неправда. Ті автомати частенько викидають чималий куш. А то б ніхто не грав.

— Скажи краще — ріденько. А тепер слухай мене, і слухай уважно.

Іккі знову вишкірився. Його вже давно дожидав зубний лікар.

— Ця справа заінтригувала мене, — почав я невимушено, мов Філо Венс у котрійсь із Ван-Дайнових історій, але з куди розумнішими думками в голові. — По-перше, чи можливо взагалі таке зробити? По-друге — якщо можливо, то чим воно скінчиться для мене? Але поступово я добачив дрібні деталі, що псували всю картину. Чому ти взагалі припхався до мене? Ваша спілка не наївна. Навіщо було посилати на таке діло отого малого шибздика Чарлза Гікона, чи як там він зве себе по четвергах? Чому такий стріляний горобець, як ти, міг дати комусь пасти себе, йдучи на такий небезпечний зв'язок?

— Ти мене просто вбиваєш, Марло. Такий розумний, що аж дурний, не зміг відрізнити чорного від білого. Іду в заклад, що, повернувшись у свою вшиву контору, ти тішився тими п'ятьма косухами, наче кіт валер'янкою, і обціловував кожен папірець.

— Після твоїх рук — ні. Ну, а чому мені надіслали олівця? Серйозну, небезпечну погрозу. Це мало підсилити враження від усього іншого. Але, я сказав тому дженджикові з Вегаса, коли справді мають такий намір, то попереджень не присилають. До речі, він теж приніс із собою залізяку. «Вудсмен» двадцять другого калібру з глушником. Я мусив доводити, що краще буде її сховати. І він послухався. А потім почав вимахувати в мене перед носом косухами, щоб я розшукав тебе й сказав йому, де ти ховаєшся. Такий собі вичепурений, гожий із себе посильний від кодла брудних пацюків. Їх підтримує грішми жінота із християнської ліги тверезості й продажні політикани, а вони навчилися примножувати ті гроші й дедалі набирають ваги. Уже сьогодні їх годі зупинити. Але вони були й залишаться брудним пацючим кодлом. І завжди чують нюхом, де можна діяти непомильно. В цьому є щось нелюдське. Кожна людина має право помилятися. А пацюки — ні. Вони повинні всякчас бути несхибними. Інакше їм не вижити.