— І обидва вони якісь однакові, наче з конвейєра. В кожного дорожня валізка. Одна — сіра з двома червоними та білою смужками згори й унизу, десь за шість-сім дюймів від країв, друга — біло-голуба, картата, як ото з шотландки. Я й не знала, що буває така шотландка.
— Буває, але я забув, як вона зветься.
— Я думала, ти знаєш усе.
— Майже усе. Ну, а тепер біжи додому.
— Хіба я не заробила вечерю, а може, й поцілунок?
— Іншим разом. І якщо погано пильнуватимешся, то дістанеш і зверх того.
— А ти тепер перебереш їх на себе й почнеш пасти?
— Якщо це ті, що ми думаємо, то вони пастимуть мене. Я вже найняв помешкання через вулицю навпроти Іккі — в отому кварталі на Пойнтер-стріт, де стоять упритул шість дешевих умебльованих будинків. Б'юсь об заклад, що повії там кишма-кишать.
— Вони тепер скрізь кишать.
— Бувай здорова, Енн. До побачення.
— До того, як тобі знов буде потрібна допомога.
Вона поклала трубку. Я теж. Енн мене вражає. Надто розумна, як на таку гарненьку. Схоже на те, що всі гарненькі жінки розумні.
Я зателефонував Іккі. Його не було. Я налив собі з пляшки, що була в конторі, випив, півгодини посидів, покурив, а тоді подзвонив знову. Цього разу я його застав.
Я розповів йому, як стоять справи, і висловив надію, що Енн узяла на гачок тих, кого треба. Сказав й про найняте помешкання.
— Витрати мені відшкодуються? — спитав наприкінці.
— П'ять косух покриють усе з верхом.
— Якщо я зароблю і отримаю їх. Я чув ніби ти маєш чверть мільйона, — сказав я наздогад.
— Може, й так, друзяко, але як до тих бабок добутися? Хлопці нагорі знають, де вони лежать. Доведеться довго чекати, поки все вгамується.
Я сказав: гаразд, хай буде так. Сам я давно вже чекав. Звісно, я й не сподівався отримати решту грошей, оті чотири тисячі. Такі, як Іккі Россен, у рідної матері золоті зуби викрадуть. Певно, трохи золота він мав і десь у собі, але «трохи» — слово розтяжне.
Наступні півгодини я намагався обмірковувати план дій. Але не міг придумати нічого, що обіцяло б певний успіх. Минала вже восьма, і треба було попоїсти. Навряд чи ті типи кудись подадуться до ранку. А вранці вони доконче проїдуть повз будинок, де оселився Іккі, і розвідають околиці.
Я вже зовсім намірився був іти з контори, коли це біля дверей приймальні пролунав дзвінок. Я відчинив проміжні двері. Посеред приймальні стояв невеличкий на зріст, брутального вигляду чоловік і, заклавши руки за спину, похитувався на підборах. Він усміхнувся, але це вийшло в нього погано. Потім ступив до мене.
— Філіп Марло?
— А хто ж би ще? Чим можу бути корисний?
Він підступив зовсім близько, тоді швидко випростав з-за спини руку з пістолетом і впер його дуло мені в живіт.
— Тим, що відкинешся від Іккі Россена, — відказав він голосом, що цілком пасував до його обличчя. — А ні — то дістанеш повне черево свинцю.
То був аматор. Коли б він зупинився футів за чотири від мене, то, може, чогось і досяг би. Я звів руку, вийняв з рота сигарету й безтурботно затис її між пальцями.
— Звідки ти взяв, що я знаю якогось Іккі Россена? Він засміявся й тицьнув мене пістолетом у живіт.
— Ач, чого захотів! — Глумлива посмішка, дешевий тріумф од відчуття своєї сили, коли тримаєш у руці важкого пістоля.
— Було б усе-таки чесно сказати мені.
Він розтулив був рота, щоб знов осадити мене, і тоді я упустив сигарету і викинув руку вперед. Я вмію це робити дуже швидко, як припече. Є мастаки й ще меткіші, але вони не з тих, що тицяють пукав-кою тобі в живіт.
Я перехопив його руку з пістолетом і затис її, а воднораз двигонув його коліном між ноги. Він хлипнув і зігнувся навпіл. Я викрутив його руку й забрав пістолета. А тоді завів свою ногу за його, зробив підсічку, і він опинився на підлозі.
Він лежав, підібгавши коліна до живота, кліпав очима з подиву та болю й зі стогоном качався з боку на бік. Я нахилився, вхопив його за ліву руку й поставив на рівні. Я переважав його на шість дюймів зростом і фунтів на сорок вагою. Треба було їм вибрати здоровішого й краще підготовленого посильного.
— Ходімо до мене в кабінет, — сказав я. — Трохи побалакаємо, та й хильнеш чогось, щоб швидше оклигав. Іншим разом не підходь до супротивника надто близько, щоб він міг дістати твоєї руки зі зброєю. Ану дай гляну, чи нема при тобі ще якоїсь залізяки.
Більш нічого при ньому не було. Я підштовхнув його до дверей кабінету, а тоді до крісла. Він уже трохи відсапався. Потім дістав носовика й утер обличчя.
Читать дальше