Реймонд Чандлер - Завіса. Олівець

— Надвечір. Він вилітає з Нью-Йорка о дев'ятій ранку. Певно, буде тут о пів на шосту чи десь так.

— Вони можуть летіти з пересадкою в Сан-Дієго чи в Сан-Франціско. А звідти й звідти літаків безліч. Мені потрібен буде помічник.

— Хай тобі чорт, Марло…

— Помовч. Я маю одну знайому дівчину. Дочку начальника поліції, що погорів через свою чесність. Вона не заговорить і під тортурами.

— Ти не маєш права ризикувати нею, — сердито сказав Іккі.

Я так здивувався, аж мені щелепа одвисла мало не до пупа. Я повільно повернув її на місце й проковтнув клубок у горлі.

— Ти диви, він має серце!

— Жінки не створені для брутального діла, — пробурчав Іккі.

Я взяв тисячну банкноту й хруснув нею, згинаючи навпіл.

— Вибачай, що не даю розписки, — мовив до Іккі. — Ні до чого тобі носити в кишені моє прізвище. А щодо брутального діла, то, дасть Бог, нічого такого не буде. Спробую обставити їх у часі. Тільки так можна чогось досягти. Тепер кажи, де ти зупинився, і викладай усе, що можеш пригадати, — прізвища, прикмети всіх виконавців, яких тобі будь-коли траплялося бачити на власні очі.

Іккі почав розповідати. Виявилося, що він з біса спостережливий. Одне було кепсько: спілка знала, кого він бачив. Нинішні виконавці мали бути незнайомі йому.

Закінчивши, він підвівся й мовчки простат мені руку. Я мусив потиснути її, але після того, що він сказав про жінок, зробити це стало мені вже не так гидко. Долоня в нього була волога. Певно, така сама була б і моя, якби я опинився в його шкурі. Він кивнув головою і, не озвавшись більш ані словом, вийшов.

Ті будинок стояв на тихій вулиці в Бей-Сіті, хоча де ті тихі вулиці в наш розбурханий час, коли навіть пообідати годі без того, щоб якийсь співак чи співачка не виригнули на тебе з глибини утроби щось там про кохання, старомодне, як турнюри й кріоліни, або щоб електричний Хаммондорган не накидав тобі в суп своїх джазових присмак.

Невеликий одноповерховий будинок був чепурний, мов свіжовипраний фартушок. Моріжок перед ним — дбайливо підстрижений і навдивовижу зелений. На гладенькій й цементованій під'їзній доріжці не видно було ані плямки мастила, що його звичайно залишають, постоявши автомобілі, а живопліт обабіч мав такий вигляд, наче його щоранку опоряджав спеціальний перукар.

При білих дверях висів молоток у формі тигрячої голови, поруч було віконце з вічком, крізь яке господарі могли перемовлятися з кимось надворі, не відчиняючи самого віконця.

Я б радо віддав у заставу свою ліву ногу, аби тільки пожити в такому домку. Та навряд чи мені колись це випаде.

Усередині задзеленчав дзвоник, і за хвилину двері мені відчинила вона — в блідо-голубій спортивній кофтинці та білих шортах, досить-таки куценьких — це свідчило про довірчо-дружнє ставлення до гостя. Вона мала сіро-голубі очі, темно-руді коси й гарні риси обличчя. В сіро-голубих очах, як завжди, прозирала ледь помітна гіркота. Дівчина все ще не могла забути, що життя її батька занапастила лиха воля якогось бандитського верховоди з плавучого картярського дому й що через це померла її мати.

Вона знаходила в собі силу тамувати цю гіркоту, пишучи до глянсуватих журналів дріб'язкові оповідки про юне кохання, хоч таке життя було не для неї. Та й не мала вона справжнього життя. Тільки й того, що існувала, не дуже бідуючи й заробляючи досить грошей, щоб підтримувати це існування. Одначе в критичних ситуаціях виявляла не меншу витримку й винахідливість, ніж добрий поліцай. Звали її Енн Райорден.

Вона відступила трохи вбік, і я пройшов майже впритул повз неї. Але я теж маю свої принципи. Вона зачинила двері, вмостилася на широкій тахті й неквапливо закурила — така собі лялечка, здатна сама припалити сигарету.

Я стояв, роззираючись по кімнаті. Деякі зміни тут були, але не багато.

— Мені потрібна твоя допомога, — сказав я.

— Тільки в таких випадках я тебе й бачу.

— До мене звернувся клієнт, колишній гангстер, що працював на спілку, або синдикат, або велику банду — називай як хочеш. Ти чудово знаєш, що така існує, і багатюща вона, як цар Мідас. Здолати її неможливо, бо надто багато людей цього не хоче, особливо оті адвокати, що захищають її інтереси й гребуть по мільйону на рік.

— О Боже, ти що — балотуєшся на якусь високу посаду? Ніколи не чула від тебе таких праведних промов.

Енн покрутила ногами в повітрі, звісно, не спокушаючи мене — вона була не з таких, — але в мене однаково почали плутатись думки.

— Перестань мигтіти, — сказав я. — Або надягни довгі штани.