Реймонд Чандлер - Завіса. Олівець

Енн ледь помітно здригнулась.

— Здається, мені самій не завадить випити. Я всміхнувся до неї.

— Це буде якраз до настрою, люба. Я приєднуюсь до тебе.

Вона принесла два коктейлі з шотландським віскі. Поки ми пили, я давав настанови.

— Коли ти засічеш їх, або вважатимеш, що засікла, рушай за ними, куди вони поїдуть, якщо зможеш зробити це непомітно. Тільки в такому разі. Поїдуть до готелю — а десять проти одного, що так і буде, — реєструйся і ти, а тоді сідай на телефон і дзвони мені, аж поки додзвонишся.

Енн знала номер моєї контори, а мешкав я все ще на Юкка-авеню. Знала вона й про це.

— Ти жахливий тип, — сказала вона. — Жінки роблять усе, чого ти від них зажадаєш. І як тільки я й досі, доживши до двадцяти восьми років, зосталась незайманою?

— Треба, щоб було трохи й таких. А чого ти не виходиш заміж?

— За кого? За якогось цинічного шукача пригод, котрому тільки те й лишилося? Я не знаю жодного пристойного чоловіка… окрім тебе. А на білозубі усмішки мене не купиш.

Я підійшов і звів її на ноги. А тоді поцілував міцним і довгим цілунком.

— Я хлопець чесний, — промовив майже пошепки. — А це вже щось. Але для такої дівчини, як ти, надто приношений. Я завжди думаю про тебе, хочу тебе, але один погляд твоїх чистих, ясних очей щоразу ставить мене на місце.

— Візьми мене, — тихо мовила Енн. — Я теж маю свої мрії.

— Не можу. Надто багато я знав жінок, щоб мати право на таку, як ти. До того ми ж повинні рятувати людині життя. Я пішов.

Вона стояла і сумно проводжала мене очима.

Жінки, яких ти здобув, і жінки, яких не здобув, — немов два різні світи. І я не схильний зневажати ні тих, ні тих. Я ж бо й сам живу в обох цих світах.

У Лос-Анджелеському міжнародному аеропорту близько до літаків не підійдеш, хіба тільки коли сам кудись летиш. Ти можеш побачити, як вони сідають, якщо вибереш слушне місце, але щоб поглянути на пасажирів, мусиш чекати за бар'єром. Розташування аеропорту аж ніяк цьому не сприяє. Його споруди тягнуться аж ген-ген, і, поки дотюпаєш від служб ТВА* до «Пан-Амерікен», намуляєш на ногах мозолі.

* «Трансуорлд ерлайнз» — американська трансатлантична авіакомпанія.

Я списав собі розклад прибуття літаків і никав сюди-туди, мов собака, що забув, де він сховав кістку. Літаки сідали, літаки злітали, носії тягали багаж, пасажири метушилися й спливали потом, діти скиглили, і над усім тим гармидером гриміли гучномовці.

Кілька разів я пройшов повз Енн. Вона мене наче й не помічала.

Напевне, вони прилетіли літаком о п'ятій сорок п'ять, бо Енн зникла. Я про всяк випадок повештався ще з півгодини: може, вона мала якусь іншу причину відлучитися. Аж ні. Зникла безповоротно. Я вийшов до своєї машини й проїхав переповненим шосе кілька довгих міль до Голлівуда, де була моя контора. Там я трохи випив і сів чекати. 0 шостій сорок п'ять задзвонив телефон.

— Думаю, це вони, — сказала Енн. — Готель «Беверлі-Вестерн», номер чотириста десятий. Прізвищ добути не вдалося. Ти ж знаєш, тепер портьє не залишають реєстраційних карток на конторці. А запитувати про щось я не хотіла. Зате піднялася разом з ними в ліфті й засікла їхній номер. Я пройшла повз них саме тоді, коли коридорний встромляв у двері ключа, а потім спустилася сходами на поверх нижче і там приєдналась до гурту жінок, що якраз виходили з чайної кімнати. З ними й зійшла до вестибюля. Замовляти собі номер я не стала.

— Які вони на вигляд?

— Вони піднімалися пандусом разом, але розмови їхньої я не чула. Обидва з портфелями, в строгих костюмах, нічого такого, що впадало б в око. Білі сорочки з цупкими комірцями, краватка в одного синя, в другого — чорна в сіру смужку. Чорні черевики. Такі собі поважні ділові люди із східного узбережжя. Можна подумати — видавці, адвокати, лікарі, банківські службовці… а втім, ні, як на службовців вони не дуже розкуті. Ти б на них другий раз і не глянув.

— Обличчя?

— Волосся в обох темно-русяве, в одного трохи темніше. Обличчя гладенькі, досить невиразні. Очі в одного сірі, а в того, у котрого темніше волосся, — голубі. От очі в обох цікаві. Дуже бистрі, дуже чіпкі, так і схоплюють усе навколо. І отут щось, видимо, не те. Вони б мали бути бодай трохи заклопотані справами, задля яких приїхали до Каліфорнії. А їх начебто більше обходили обличчя навколишніх людей. Добре, що я їх узяла на гачок, а не ти. Хоч ти і не схожий обличчям на поліцая, але не схожий і на людину, що не може бути поліцаєм. Щось таке в тобі є.

— Дурниці. Я страшенно гожий із себе серцеїд.