Реймонд Чандлер - Завіса. Олівець

— Через те й бідний, як миша.

— Я ще маю двійку друзів. Будете третій, і я вас не скривджу. Дістанете п'ять косух, тільки витягніть мене з халепи..

— З якої?

— Чогось ви з ранку з біса балакучий. Ще не второпали, що я за один?

— Та ні.

— Ніколи не бували в східних штатах?

— Певне, що бував, але не у ваших колах.

— А що, воно за «наші кола»?

Ця розмова почала мені набридати.

— Слухай, не будь такий тяжко розумний або забирай свою косуху та згинь з очей.

— Мене звуть Іккі Россен. Я таки згину зі світу, як ти чогось не придумаєш. Покрути клепками.

— Я вже покрутив. Кажи все як є, і то швидко. Я не маю часу сидіти й слухати по краплі на годину.

— Я злиняв із спілки. А верховоди такого не дарують. По-їхньому, ти або скурвився і можеш їх закласти, або надто багато забрав собі в голову, або ж просто перепудився. Щодо мене, то я перепудився. Ситий усім тим аж посюди. — Він звів руку й торкнувся вказівним пальцем борлака. — Діла я робив негарні. Страхав і кривдив добрий люд. Але нікого не порішив. Та спілці на це начхати. Я вибився з колії. Отож вони взяли олівця і підвели риску. Мене про це сповістили. Виконавців уже послано. А я страшенно схибив. Спробував забитися в одну нору у Вегасі. Я так собі мізкував, що їм і на думку не спаде шукати мене в себе під носом. Та вони мене перемізкували. Виявляється такі розумні були вже й до мене, але я цього не знав. Коли я летів до Анджелеса, в літаку вже напевне хтось чатував. Отож вони знають, де я зупинився.

— То переїдь.

— Тепер уже пізно. Я на гачку. Я знав, що він має слушність.

— Чого ж вони й досі з тобою не поквиталися?

— Це не роблять абияк. Тільки фахівці. Ти що — не знаєш?

— Та загалом знаю. Якийсь поважний крамар із Буффало. Власник молочарні з Канзас-Сіті. Вивіска завжди пристойна. Доповідають просто в Нью-Йорк чи куди там ще. Коли летять літаком на захід чи куди-інде, зброю везуть у портфелях. Спокійні, добре вдягнені, разом ніколи не сідають. Можуть вдавати із себе адвокатів, чи податкових інспекторів, чи кого завгодно — аби тільки мали добрі манери й не привертали до себе уваги. З портфелями тепер ходять усі. Навіть жінки.

— От-от, як в око вліпив. А коли літак сяде, їх наведуть на мене. Але не одразу, не просто з аеропорту. Вони мають свої способи. Якби я поткнувся до лягавих, то й там про мене хтось би вже знав. Мені казали, в них можуть бути свої люди навіть у муніципальній раді. Отож лягаві дадуть мені двадцять чотири години, щоб забрався з міста. А куди я подамся? До Мексіки? Там ще гірше, ніж тут. До Канади? Трохи краще, але так само небезпечно. У них там теж зв'язки.

— А до Австралії?

— Мені не дадуть паспорта. Я живу в Штатах нелегально — ось уже двадцять п'ять років. Депортувати мене можуть тільки в тому разі, як доведуть, що я вчинив карний злочин. Та спілка подбає, щоб вони цього не зробили. Припустімо навіть, що я втраплю за грати. Одначе не мине й доби, як мене звільнять за постановою суду. А надворі вже чекатимуть у машині мої любі друзяки, щоб одвезти мене… тільки, звісно, не додому…

Я припалив люльку і добре її розкурив. Тоді похмуро глянув на тисячну банкноту на столі. Вона б стала мені в добрій пригоді. Мій поточний рахунок геть охляв і от-от мав пуститися духу.

— Ну, годі нюнити, — сказав я. — Припустімо — тільки припустімо, — що я знайду для тебе якийсь спосіб^ зникнути звідси. А що ти робитимеш далі?

— Я знаю одне місце… аби лиш мені вибратись і не потягти за собою хвоста… Свою тачку я покину тут і поїду прокатною. А виїжджаючи з округи, поверну її і куплю якусь державну. Потім, на півдорозі до місця, куди я подамся, поміняю її на нову, торішнього випуску, з розпродажу. Тепер саме така пора, коли вони дешевшають, бо ось-ось з'являться найновіші моделі. Не задля того, звісно, щоб заощадити бабки, а щоб менше впадати в очі. Місто, до якого я поїду, досить велике, але там ще безпечно.

— Еге ж, — мовив я. — Донедавна я чув таке про Вічіту. Одначе й там могло все змінитися.

Він сердито глипнув на мене.

— Ну ти, Марло, розумуй, та не дуже!

— Я розумуватиму стільки, скільки захочу. І ти мені своїх правил не накидай. Коли я беруся до діла, ніяких правил для мене не існує. А беруся я до нього за оцю косуху та за обіцяну решту — якщо все залаштую. Отож не заважай мені. Може, вони прознають і про мене. Якщо я поляжу, принесеш мені на могилку одну червону троянду. Взагалі я не люблю зрізаних квітів, волію милуватися ними в квітнику. Але одну квітку від тебе прийму, бо дуже ти приємний чолов'яга… Коли прибуває той літак?