Реймонд Чандлер - Завіса. Олівець

— Опусти! — гримнув я. — І ніколи не торкайся зброї, якщо хтось стоїть перед тобою.

Він ображено опустив гвинтівку.

Я нахилився й вибрав із тирси у великому дерев'яному ящику на підлозі кілька глиняних люльок. Струсивши з них жовту тирсу, я почав випростуватись.

Мій капелюх чи, точніше сказати, його верх показався над перегородкою. І в цю мить я завмер. Навіть не знаю, чому я так зробив. Сліпий інстинкт.

Пролунав постріл, і свинцева куля влучила в мішень у мене над головою. Мій капелюх трохи ворухнувся.

Оце-то хлопчик! Він теж любив жартувати, як отой червоноокий. Я впустив люльки, взяв за криси капелюха й підняв його на кілька дюймів над головою. Знову пролунав постріл. Ще одна куля вдарила в мішень.

Я важко впав на дерев'яну підлогу.

Двері відчинилися й зачинились. От і все. Світло від прихованих ламп сліпило мені очі. З-за штори, що затуляла слухове вікно, пробивалося сонце. На найближчій до мене мішені з'явилися дві нові світлі цятки, а в своєму капелюсі я побачив чотири круглі дірочки, по дві з кожного боку.

Я підповз до краю перегородки й визирнув. Хлопчик зник. Мені було видно тоненькі дула гвинтівки й пістолета на стойці.

Я підвівся й рушив попід стіною назад, тоді вимкнув світло, повернув ручку замка з пружиною і вийшов надвір. Перед гаражами водій генерала Вінслоу, насвистуючи, все ще полірував машину.

Я зібгав у руці капелюха й попростував уздовж будинку, сподіваючись побачити хлопчика. Але його ніде не було. Тоді я натис кнопку дзвінка біля парадних дверей і спитав місіс О'Мару. Взяти мого капелюха я слузі не дозволив.

Генералова дочка була одягнена в щось устрично-біле, з білим хутром навколо обшлагів, на комірі й на подолі. Столик на коліщатках стояв біля самісінького її крісла, і вона струшувала попіл поміж срібні столові прибори.

Увійшла скромна покоївка з гарними ногами, викотила столика й причинила за собою високі білі двері. Я сів.

Місіс О'Мара відкинула голову на подушку; вигляд у неї був стомлений. Вона досить неприязно блимнула на мене холодним, непривітним поглядом.

— Учора ви справили на мене враження досить порядної людини, — мовила жінка. — Та, бачу, ви така сама тварюка, як і решта. Просто грубий лягавий!

— Я прийшов розпитати у вас про Леша Їгера, — сказав я.

Вона навіть не вдала, що здивована.

— А чому це, власне, ви надумали розпитувати мене?

— Ну… якщо ви жили в клубі «Дарданелла»… — Я помахав зібганим капелюхом.

Вона не зводила очей зі своєї сигарети.

— Гаразд, мені здається, я справді бачила його там. Я пригадую одне досить незвичайне ім'я.

— Уся ця сволота має такі імена, — зауважив я. — Здається, Ларрі Бетцель, — думаю, ви читали про нього в газеті, — колись був другом Дада О'Мари. Вчора я не сказав вам про нього. Можливо, це була моя помилка.

На шиї в неї запульсувала жилка. Вона тихо промовила:

— Я підозрюю, що ви збираєтесь дозволити собі надто багато, і мені, певне, навіть доведеться вас вигнати.

— Дозвольте спершу пояснити вам суть справи, — сказав я. — Здається, водій містера Їгера — крім незвичайних імен, ця сволота має ще й водіїв, — розповів Ларрі Бетцелю про те, що його шеф приїздив сюди тієї ночі, коли зник О'Мара.

Успадкована військова кров у жилах господині, певно, допомогла їй. У неї не ворухнувся жоден м'яз. Навпаки, вона стала ще незворушнішою.

Я підвівся, взяв у неї з холодних пальців сигарету і загасив її у білій нефритовій попільничці. Тоді обережно поклав капелюха їй на коліно, прикрите білим атласом, і знову сів.

Трохи згодом очі в місіс О'Мари ожили. Вона опустила їх і подивилася на капелюха. На вилицях у неї проступили дві яскраві плями. Язик її не слухався, губи тремтіли.

— Я розумію, це поганенький капелюх. Я не дарую його вам. Ви тільки погляньте на дірки від куль.

Рука в жінки стрепенулася й схопила капелюха. Її очі метали блискавки. Генералова дочка розправила наголовок, оглянула дірки й здригнулася.

— Їгер? — несміливо спитала вона. Це був уламок голосу, старечого голосу.

Дуже повільно я проказав:

— Місіс О'Мара, Їгер не став би користуватися гвинтівкою двадцять другого калібру.

Блиск погас в її очах. Вони перетворилися на чорні вирви.

— Ви його мати, — вів далі я. — Що ви збираєтеся з цим робити?

— Боже милостивий! Дейд! Він… стріляв у вас?

— Двічі, — уточнив я.

— Але чому?.. Чому?

— Ви вважаєте мене зухвальцем, місіс О'Мара. Одним із багатьох безжалісних хлопців із суспільних низів. І якби я був ним, тепер я почувався б на цьому місці дуже легко. Та насправді я зовсім не такий. І все ж я мушу розповісти, чому він стріляв у мене!