Реймонд Чандлер - Завіса. Олівець

— Він гірший, ніж ви гадаєте. Тоді почалося б щось іще страшніше. Я… я сама його трохи боюся.

— Відвезіть звідси хлопчика, — порадив я. — Відвезіть його від свого батька. Ваш син ще малий, і його, якщо добре взятися, можна вилікувати. Візьміть малого до Європи. Якомога далі. Негайно. Якщо генерал дізнається, що Дейд убив О'Мару, це одразу його доконає.

Жінка через силу підвелася й понуро підійшла до вікна. Вона довго стояла нерухомо, майже злившись із важкими білими шторами. Її застиглі руки були опущені. Згодом вона повернулася й пройшла повз мене. Спинившись позад мого крісла, місіс О'Мара перевела подух і схлипнула — лише один раз.

— Це було просто жахливо. Наймерзенніша річ, про яку я будь-коли чула. І все ж я, якби довелося, вчинила б так ще раз. Тато цього не зробив би. Він відверто розповів би про все. Це, як ви кажете, доконало б його.

— Відвезіть сина, — наполягав я. — Дейд тепер переховується десь неподалік. Думає, що влучив у мене. Він ховається, наче звір. Зрозумійте його. Він не може нічого з собою вдіяти.

— Я пропонувала вам гроші, — промовила генералова дочка, все ще стоячи позад мене. — Це гидко. Я не кохала Дадлі О'Мару. Це теж бридко. Я не можу дякувати вам. Навіть не знаю, що сказати.

— Забудьте про це, — порадив я. — Я всього лише старий робочий кінь. Візьміться до хлопчика.

— Обіцяю. Прощавайте, містере Кармеді.

Ми не потисли одне одному руки. Я спустився сходами. Біля парадних дверей, як завжди, стояв слуга. Його обличчя не виражало нічого, крім ввічливості.

— Чи не хочете провідати генерала, сер?

— Іншим разом, Норрісе.

Хлопчика я не зустрів. Я пройшов у хвіртку, сів у прокатний «форд» і поїхав пагорбом униз, повз старі нафтові вишки. Поблизу декотрих із них дотепер збереглися невидимі з вулиці відстійники із стічними водами та рештками нафти на поверхні.

Завглибшки свердловини були, певне, футів десять чи дванадцять, а то й більше. Мабуть, там діялися темні справи. Можливо, в одній із тих свердловин…

Я був радий, що вбив Їгера.

По дорозі до центру міста я зупинився біля бару й перехилив кілька чарок. Та легше мені не стало.

Правда, після тих кількох чарок я згадав про дівчину, яку називав Срібною Перукою. Ми з нею так ніколи вже й не побачилися.

Переклад Володимира Митрофанова

Перекладено за виданням: Raymond Chandler's Philip Marlowe. A Centennial Celebration. — Alfred A. Knopf, New York, 1988.

То був доволі розповнілий чоловік з нещирою посмішкою, що ледь віддимала кутики його рота, залишаючи губи міцно стуленими, а очі — холодними. Як на таку комплекцію, рухався він надто мляво — адже більшість повних людей мають жваву й легку ходу. На ньому був сірий «у сосонку» костюм з яскравою краваткою ручної роботи, на якій виднілися сідниці та ноги дівчини, що пірнула у воду; сорочка була начебто чиста — і це трохи примирило мене з ним, — а брунатні мокасини, що так само не пасували до костюма, як і краватка, виблискували після недавнього чищення.

Я притримав двері з приймальні до свого кабінету, і відвідувач боком пробрався повз мене. Опинившись у кімнаті, він швидко роззирнувся навколо. Якби мене спитали, хто він такий, я б назвав його гангстером, але з другорядних. Принаймні одне я міг сказати напевне: якщо він мав при собі зброю, то тримав її в кишені штанів чи за поясом. Піджак на ньому був надто вузький, щоб приховати кобуру під пахвою.

Він обережно сів, я вмостився навпроти, і ми подивились один на одного. На обличчі відвідувача прозирала така собі лисяча настирність. Воно було трохи спітніле. Я прибрав виразу, що мав свідчити про увагу, але без надмірної цікавості. Потім узяв люльку та шкіряну торбинку з тютюном. А до відвідувача посунув коробку сигарет. — Я не курю.

Голос у нього був рипучий і не сподобався мені так само, як і його одяг та обличчя. Поки я натоптував люльку, він застромив руку за борт піджака, попорпався в гамані, тоді видобув банкноту, поглянув на неї і кинув на стіл переді мною. То була гарна, новенька й чиста банкнота. Одна тисяча доларів.

— Траплялося рятувати комусь життя?

— Та бувало інколи.

— То врятуйте мені.

— А про що йдеться?

— Я чув, Марло, ви не хитруєте з клієнтами.