Реймонд Чандлер - Завіса. Олівець

Я спостерігав, як він повільно, дуже повільно, не віднімаючи рук від живота, валиться набік. Важке дихання стихло. Здавалося, минула ціла вічність, доки Срібна Перука гукнула мене. Потім вона опинилася поруч і схопила мою руку.

— Глушіть двигуна! — крикнув я їй. — І дістаньте з його кишені ключа від оцих залізяк!

— Т-триклятий дурню! — затинаючись, сказала Мона. — Н-навіщо ви повернулися!

Капітан Ел Руф із відділу розшуку осіб, що пропали безвісти, крутнувся на стільці й виглянув в освітлене сонцем вікно. Це було другого дня, коли дощ уже давно вщух.

— Ви робите помилку за помилкою, колего, — грубо промовив він. — Дад О'Мара тільки опустив завісу. Ніхто з тих людей не прибирав його. Вбивство Бетцеля не має до цього ніякого відношення. Мізервея взяли в Чікаго, і він виявився чистим. Якийсь Гійб — то його ви прикували до мертвого молодика — навіть не знає, хто залучив їх до цієї справи. Наші хлопці як слід допитали того Гійба і переконалися, що він не бреше.

— О, це вони вміють робити, не маю сумніву, — відповів я. — Я провів усю ніч у тій камері й також розповів би їм не багато більше.

Його великі, сумні і стомлені очі здивовано глянули на мене.

— Я вважаю, ви правильно вчинили, що вбили Їгера. І того горлоріза. За тих обставин. А взагалі я не схвалюю вбивства. Я б не пов'язував усе це з О'Марою. Може, ви маєте на це свої підстави?

Підстави я мав, одначе промовчав. Ще не настав час.

— Ні, — сказав я. — Не маю. — Я натоптав люльку й закурив. Після безсонної ночі смак тютюну відчувався особливо добре.

— Це все, що вас непокоїть?

— Я хочу знати, чому ви не знайшли ту дівчину в Реаліто. Для вас це було зовсім нескладно.

— Просто ми її не шукали. А треба було б пошукати. Що правда, то правда. Що ще?

Я випустив хмарку диму, і вона попливла над письмовим столом.

— Я розшукую О'Мару на прохання генерала. Мені не варто було обіцяти йому, що ви зробите все можливе. Він міг найняти людину, яка присвятила б цьому весь свій час. Я гадаю, це вас ображає.

На капітановому обличчі промайнуло невдоволення.

— Анітрохи. Коли. Йому так хочеться тринькати гроші… Люди, які ображаються, сидять за дверима відділу розслідування вбивств. — Руф гучно опустив ноги на підлогу й оперся ліктем на стіл. — О'Мара мав у своєму одязі п'ятнадцять тисяч, — вів далі він. — Чималі гроші, але вони в нього звичайно водилися. Отже, він міг узяти їх і зустрітися зі своїми давніми приятелями. Одначе вони не могли припустити, що в О'Мари було п'ятнадцять тисяч готівкою. Принаймні, так твердить його дружина. Хтось інший, маючи такі гроші, міг би роздзвонити про свій намір зникнути. Тільки не О'Мара. Він увесь час приховував це. — Капітан обрізав сигару, підніс до неї сірника й помахав великим пальцем. — Розумієте?

Я кивнув головою.

— Гаразд. О'Мара мав п'ятнадцять тисяч, а хлопець, який опускає завісу, може не піднімати її, аж поки скінчаться гроші. П'ятнадцять тисяч — це добрі гроші. Я б і сам ушився, якби мав стільки. А коли вони скінчаться, ми його й застукаємо. Він бере на чек гроші, встановлює орієнтир, знаходить готель чи магазин для кредиту, дає рекомендацію, пише або одержує листа. Він у новому місті й живе під новим ім'ям, але апетит у нього той самий. Так чи так хлопець змушений повернутися до фінансової системи. О'Мара не може мати повсюди друзів, а якби й мав, то не всі вони завжди мовчатимуть. Хіба не так?

— Звичайно, так, — підтвердив я.

— Він заїхав далеко, — сказав Руф. — Але п'ятнадцять тисяч — це все, що він приготував на дорогу. Ні багажу, ні попереднього замовлення на пароплав, поїзд або літак, ні таксі чи приватної машини напрокат, щоб забратися з міста. Ми все перевірили. Його власний автомобіль знайшли за кварталів десять від будинку, де він мешкав. Одначе це ні про що не говорить. Він має людей, які відвезуть його за сотні миль і мовчатимуть навіть під загрозою смерті. Тут, але не скрізь. Не нові друзі.

— Але ви його візьмете, — сказав я.

— Коли він зголодніє.

— На це піде рік або й два. А генерал Вінслоу, може, не протягне й року. Це, звісно, сентименти, але ви, якщо відступите, в кожному разі матимете нерозкриту справу.

— Ви надаєте надто багато ваги сентиментам, колего. — Його очі ворухнулись і густі рудуваті брови скуйовдилися.

Я йому не подобався. І не подобався того дня в управлінні поліції нікому.

— Я б хотів надавати надто багато ваги сентиментам, — промовив я й підвівся. — Можливо, для цього мені треба зайти досить далеко.