Реймонд Чандлер - Завіса. Олівець

Я пошився в дурні; ці двоє чудово розуміли один одного. Після того, як Арт повернувся з колесами, вони навіть не перезирнулися.

Арт недбало підкинув туго накачану камеру, спіймав її обіруч і, стоячи над баком з водою, похмуро оглянув. Тоді ступив короткий крок і зненацька надів камеру мені на голову й плечі. Ту ж мить він схопив мене ззаду й щосили притис камеру до моїх грудей і рук. Я міг поворухнути кистями, але дотягтися до пістолета тепер було зась.

Смаглявий чоловік вийняв праву руку з кишені й легкою ходою рушив до мене, підкидаючи на долоні загорнений у папір стосик п'ятицентових монет.

Я зібрався на силі й усім тілом несподівано смикнувся вперед. І так само несподівано Арт випустив з рук камеру і вдарив мене ззаду коліном.

Я не втримався на ногах, але так і не зрозумів, коли опинився на підлозі. Кулак з важким кастетом із п'ятицентовиків наздогнав мене, коли я вже падав. Смаглявий вдало вибрав мить і вдарив досить сильно, до того ж допомогла й моя вага.

Мене змело, наче хмару куряви від пориву вітру.

Здається, там була жінка; вона сиділа біля лампи. Світло било мені в очі, і я знову заплющив їх, намагаючись дивитися на жінку крізь вії. Вона була така білява, що її голова сяяла, як срібна ваза на фрукти.

Я бачив, що вона зодягнена в зелений дорожній костюм, пошитий на чоловічий манір, із широким білим коміром. Біля її ніг стояла лискуча валіза. Жінка курила, а склянка поруч її ліктя була висока і тьмяна.

Я ширше розплющив одне око й сказав:

— Привіт.

Я пам'ятав її очі відтоді, як побачив їх у вже не новому «ролс-ройсі» перед баром Сарді. Дуже сині, дуже лагідні й гарні очі. Надто чисті для товариства хлопців, які поспішали робити гроші.

— Як ви себе почуваєте? — Голос у неї був також лагідний і гарний.

— Чудово, — відповів я. — От тільки на щелепі в мене хтось поставив бензоколонку.

— А ви на що сподівалися, містере Кармеді? На орхідеї?

— Отже, ви знаєте моє ім'я.

— Ви добре спали. У них було досить часу, щоб обшукати ваші кишені. Вони зробили все, крім бальзамування.

— Атож, — погодився я.

Я міг трохи поворухнутись. Мої руки в наручниках були за спиною. У цьому була якась романтична справедливість. Від наручників тягся мотузок до моїх щиколоток, обмотував їх, а далі зникав з очей над краєм канапи й був десь прив'язаний. Я відчував себе цілком безпорадним, так наче мене поклали в труну й наглухо забили віко.

— Котра година?

Вона глянула скоса повз кільце сигаретного диму на свій зап'ясток і відповіла:

— Сімнадцять хвилин на одинадцяту. Згадали, яке сьогодні число?

— Це будинок поряд із автомайстернею? Де хлопці — копають яму?

— Не хвилюйтесь, Кармеді. Вони повернуться.

— Якщо ви маєте ключа від цих браслетів, то могли б залишити мені ковточка того питва.

Жінка підвелася, підійшла до мене з високою бурштиновою склянкою в руці й схилилася наді мною. Подих у неї був легкий і ніжний. Витягши шию, я пожадливо відпив із склянки.

— Сподіваюсь, вони не зроблять вам нічого поганого, — стримано сказала вона й відійшла назад. — Терпіти не можу, коли вбивають.

— Але ж ви — дружина Джо Мізервея. Як вам не соромно! Дайте випити ще трохи.

Вона дала. Кров побігла в моєму закляклому тілі жвавіше.

— А ви мені навіть подобаєтесь, — призналася Мона. — Хоча ваше обличчя й нагадує борцівський килим.

— Ага, похваліть його, — сказав я. — Не довго вже йому бути таким.

Вона квапливо роззирнулася на всі боки і ніби прислухалась. Одні з двох дверей стояли прочинені. Мона подивилася на них. Її обличчя здавалося блідим. Але звуки, що насторожили її, були тільки шумом дощу. Вона знов сіла біля лампи.

— Навіщо вам було їхати сюди й наражати себе на небезпеку? — повільно спитала вона, дивлячись на підлогу.

Візерунок на килимі утворювали червоні й жовто-брунатні квадрати. На шпалерах були яскраво-зелені сосни, а на вікнах висіли блакитні фіранки.

Меблі, наскільки я міг роздивитись, мали такий вигляд, наче їх привезли з контори, що рекламує автобусні сидіння.

— У мене була для вас троянда, — сказав я. — Від Ларрі Бетцеля.

Вона взяла щось зі столу й неквапно покрутила в руках. Я побачив карликову троянду, яку Ларрі залишив для неї.

— Квітку я одержала, — спокійно промовила Мона. — Знайшли ще записку, але мені не показали. Ларрі написав її мені?

— Ні, мені. Він залишив записку на моєму столі й пішов. У нього стріляли.

Її обличчя розпливлося, як привид у кошмарному сні. Очі й рот перетворилися на чорні западини. Жінка не промовила жодного слова. Та згодом на її обличчі знов проступили ті самі спокійні гарні риси.