Реймонд Чандлер: Завіса. Олівець

— Відчиніть, — попросив я. — У мене спустили двоє коліс, а запасне є лише одне. Мені потрібна допомога.

— Ми вже зачиняємо, містере. Реаліто звідси за милю на захід.

Я почав гупати у двері ногою. Почулася лайка, потім інший голос, уже не такий сердитий, сказав:

— Ти диви який розумний хлопець! Відчини йому, Арте.

Скреготнув засув, і половинка дверей відчинилась усередину. Я знову клацнув ліхтариком і освітив похмуру фізіономію чоловіка. Ту ж мить він різко махнув рукою і вибив у мене ліхтарика. І ця ж таки рука наставила на мене пістолет.

Я нахилився і, зберігаючи спокій, почав навпомацки шукати ліхтарика. Пістолета я й не діставав.

— Погасіть ліхтарика, містере. Хлопцям таке не до вподоби.

Ліхтарик лежав у грязюці й світив. Я підхопив його й випростався. У майстерні знову спалахнуло світло, і я побачив високого чоловіка в комбінезоні. Він відступив у глибину гаража, не зводячи з мене пістолета.

— Увійдіть і зачиніть двері.

Я так і зробив.

— Кінець вашої вулиці геть усіяний кнопками, — почав я. — Я гадав, ви хотіли трохи заробити.

— Ви при своєму розумі? Сьогодні вдень у Реаліто вчинено напад на банк.

— Я не місцевий, — пояснив я, згадавши про гурт людей, що стояв перед банком під дощем.

— Гаразд, гаразд. Кажуть, гроші тим сисунцям не дісталися. Тепер вони переховуються десь у горах. То ви наїхали на їхні кнопки, еге?

— Схоже на те. — Я подивився на другого чоловіка в майстерні.

Невисокий на зріст, кремезний, з непривітним смаглявим обличчям і холодними карими очима. Він був у коричневому шкіряному плащі з поясом і такому самому коричневому, хвацько збитому набакир капелюсі. Я помітив, що капелюх у нього сухий. Чоловік стояв, сховавши руки до кишень, і мав знуджений вигляд.

У майстерні відчувався свіжий солодкуватий запах фарби. В кутку стояв великий седан із фарбопультом на крилі. Це був майже новий «б'юїк». Фарбувати його не було потреби.

Чоловік у комбінезоні сховав пістолета до бічної кишені. Тоді подивився на смаглявого. Той глянув на мене і спокійно запитав:

— Звідки ви, чоловіче?

— Із Сіетла, — відповів я.

— Їдете на захід, до великого міста? — Голос його лунав м'яко — м'яко й сухо, як ото шарудить добряче потерта шкіра.

— Так. Далеко до нього?

— Миль сорок. Але в таку погоду здається, ніби ще більше. Їхали автострадою, чи не так? Через Тахо та Лон-Пайн?

— Ні, не через Тахо, — відповів я. — Через Ріно й Карсон-Сіті.

— Все одно автострадою. — На його губах з'явилася легка усмішка. — Візьми домкрат, Арте, й познімай спущені колеса.

— Ні, ти послухай, Леше… — прогарчав чоловік у комбінезоні й затнувся, так наче йому перетяли горло від вуха до вуха.

Я міг би заприсягнути, що він здригнувсь. Запала мертва тиша. Смаглявий чоловік і бровою не повів. У його очах щось промайнуло, але потім він майже сором'язливо опустив їх. Голос у нього був такий самий м'який і сухий, мов шарудіння шкіри.

— Візьми два домкрати, Арте. У нього спустило двоє коліс.

Похмурий чоловік ковтнув слину, відійшов у куток і надяг куртку та кепку. Потім згріб торцевий ключ, ручний і гідравлічний домкрати й підкотив до дверей візок.

— Машина на шосе, так? — спитав Арт майже лагідно.

— Так. Якщо ви дуже заклопотані, то можете скористатися запасним колесом, — запропонував я.

— Він не заклопотаний, — промовив смаглявий чоловік і глянув на свої нігті.

Арт з інструментами вийшов. Двері знову зачинилися. Я мовчки розглядав «б'юїка». На Леша Їгера я не дивився. Я знав, що то він. Не могло бути двох чоловіків на ім'я Леш, зв'язаних із цією майстернею. Я не дивився на нього, бо перед моїми очима враз постало б розпростерте тіло Ларрі Бетцеля, і це відбилося б у мене на обличчі. Принаймні на мить.

Леш і собі глянув на «б'юїка».

— Лишилося тільки оздобити смужкою іншого кольору, — сказав він, розтягуючи слова. — Та власник машини — чоловік багатий, а його шоферові були потрібні долари. Самі розумієте — шантаж.

— Звичайно, — відповів я.

В напруженні збігали хвилини. Довгі, нудні хвилини. Згодом почулися кроки, і двері розчахнулись. Світло вдарило по струменях дощу, обернувши їх на срібні дротики. Арт похмуро привіз на візку двоє брудних коліс і різко причинив за собою двері. Дощ і свіже повітря, як видно, знов роздратували його. Він розгнівано глипнув на мене й пробурмотів:

— Із Сіетла! Подумати тільки, із Сіетла!

Смаглявий чоловік закурив сигарету, так ніби нічого й не чув. Арт стяг із себе куртку, кинув колесо на верстат, даючи волю злості, потім дістав камеру й заклеїв її. Нарешті із сердитим виглядом підійшов до стіни біля мене, схопив повітряний шланг, накачав камеру й узяв її в руки, щоб занурити в бак із водою.