— Відчиніть, — попросив я. — У мене спустили двоє коліс, а запасне є лише одне. Мені потрібна допомога.
— Ми вже зачиняємо, містере. Реаліто звідси за милю на захід.
Я почав гупати у двері ногою. Почулася лайка, потім інший голос, уже не такий сердитий, сказав:
— Ти диви який розумний хлопець! Відчини йому, Арте.
Скреготнув засув, і половинка дверей відчинилась усередину. Я знову клацнув ліхтариком і освітив похмуру фізіономію чоловіка. Ту ж мить він різко махнув рукою і вибив у мене ліхтарика. І ця ж таки рука наставила на мене пістолет.
Я нахилився і, зберігаючи спокій, почав навпомацки шукати ліхтарика. Пістолета я й не діставав.
— Погасіть ліхтарика, містере. Хлопцям таке не до вподоби.
Ліхтарик лежав у грязюці й світив. Я підхопив його й випростався. У майстерні знову спалахнуло світло, і я побачив високого чоловіка в комбінезоні. Він відступив у глибину гаража, не зводячи з мене пістолета.
— Увійдіть і зачиніть двері.
Я так і зробив.
— Кінець вашої вулиці геть усіяний кнопками, — почав я. — Я гадав, ви хотіли трохи заробити.
— Ви при своєму розумі? Сьогодні вдень у Реаліто вчинено напад на банк.
— Я не місцевий, — пояснив я, згадавши про гурт людей, що стояв перед банком під дощем.
— Гаразд, гаразд. Кажуть, гроші тим сисунцям не дісталися. Тепер вони переховуються десь у горах. То ви наїхали на їхні кнопки, еге?
— Схоже на те. — Я подивився на другого чоловіка в майстерні.
Невисокий на зріст, кремезний, з непривітним смаглявим обличчям і холодними карими очима. Він був у коричневому шкіряному плащі з поясом і такому самому коричневому, хвацько збитому набакир капелюсі. Я помітив, що капелюх у нього сухий. Чоловік стояв, сховавши руки до кишень, і мав знуджений вигляд.
У майстерні відчувався свіжий солодкуватий запах фарби. В кутку стояв великий седан із фарбопультом на крилі. Це був майже новий «б'юїк». Фарбувати його не було потреби.
Чоловік у комбінезоні сховав пістолета до бічної кишені. Тоді подивився на смаглявого. Той глянув на мене і спокійно запитав:
— Звідки ви, чоловіче?
— Із Сіетла, — відповів я.
— Їдете на захід, до великого міста? — Голос його лунав м'яко — м'яко й сухо, як ото шарудить добряче потерта шкіра.
— Так. Далеко до нього?
— Миль сорок. Але в таку погоду здається, ніби ще більше. Їхали автострадою, чи не так? Через Тахо та Лон-Пайн?
— Ні, не через Тахо, — відповів я. — Через Ріно й Карсон-Сіті.
— Все одно автострадою. — На його губах з'явилася легка усмішка. — Візьми домкрат, Арте, й познімай спущені колеса.
— Ні, ти послухай, Леше… — прогарчав чоловік у комбінезоні й затнувся, так наче йому перетяли горло від вуха до вуха.
Я міг би заприсягнути, що він здригнувсь. Запала мертва тиша. Смаглявий чоловік і бровою не повів. У його очах щось промайнуло, але потім він майже сором'язливо опустив їх. Голос у нього був такий самий м'який і сухий, мов шарудіння шкіри.
— Візьми два домкрати, Арте. У нього спустило двоє коліс.
Похмурий чоловік ковтнув слину, відійшов у куток і надяг куртку та кепку. Потім згріб торцевий ключ, ручний і гідравлічний домкрати й підкотив до дверей візок.
— Машина на шосе, так? — спитав Арт майже лагідно.
— Так. Якщо ви дуже заклопотані, то можете скористатися запасним колесом, — запропонував я.
— Він не заклопотаний, — промовив смаглявий чоловік і глянув на свої нігті.
Арт з інструментами вийшов. Двері знову зачинилися. Я мовчки розглядав «б'юїка». На Леша Їгера я не дивився. Я знав, що то він. Не могло бути двох чоловіків на ім'я Леш, зв'язаних із цією майстернею. Я не дивився на нього, бо перед моїми очима враз постало б розпростерте тіло Ларрі Бетцеля, і це відбилося б у мене на обличчі. Принаймні на мить.
Леш і собі глянув на «б'юїка».
— Лишилося тільки оздобити смужкою іншого кольору, — сказав він, розтягуючи слова. — Та власник машини — чоловік багатий, а його шоферові були потрібні долари. Самі розумієте — шантаж.
— Звичайно, — відповів я.
В напруженні збігали хвилини. Довгі, нудні хвилини. Згодом почулися кроки, і двері розчахнулись. Світло вдарило по струменях дощу, обернувши їх на срібні дротики. Арт похмуро привіз на візку двоє брудних коліс і різко причинив за собою двері. Дощ і свіже повітря, як видно, знов роздратували його. Він розгнівано глипнув на мене й пробурмотів:
— Із Сіетла! Подумати тільки, із Сіетла!
Смаглявий чоловік закурив сигарету, так ніби нічого й не чув. Арт стяг із себе куртку, кинув колесо на верстат, даючи волю злості, потім дістав камеру й заклеїв її. Нарешті із сердитим виглядом підійшов до стіни біля мене, схопив повітряний шланг, накачав камеру й узяв її в руки, щоб занурити в бак із водою.
Читать дальше