Реймонд Чандлер - Завіса. Олівець

— Про це мені теж нічого не сказали, — нарешті прошепотіла Мона.

— У нього стріляли, бо він дізнався, що зробили з О'Марою Джо та Леш Їгер, — обережно пояснив я. — Дада прибрали з дороги.

Ці слова не справили на неї ніякого враження.

— Джо нічого не зробив з Дадом О'Марою, — спокійно відповіла вона. — З Дадом я не бачилася два роки. Те, що ми з ним нібито зустрічалися, — всього лиш газетна плітка.

— Газети про таке не писали, — зауважив я.

— Все одно це брехня, хоч би звідки вона пішла. Джо в Чікаго. Вчора він полетів на торги. Якщо діло вигорить, ми з Лешем маємо вирушити вслід за ним. Джо не вбивця.

Я пильно глянув на неї. В її очах знову промайнула тривога.

— Ларрі… він… що з ним?

— Він мертвий. Це була робота професіоналів. Стріляли з автомата. Я не мав на увазі, що вони зробили це самі.

Якусь мить Мона сиділа, закусивши губу. Я чув її сповільнене, важке дихання. Тоді вона загасила в попільничці сигарету й підвелася.

— Джо цього не робив! — вигукнула вона. — Чорт забирай, я добре знаю, що не робив! Він…

Не доказавши, жінка люто глянула на мене, піднесла руку до голови й раптом смикнула себе за волосся. Це була перука. Її власне волосся виявилося коротким, як у хлопчика. Воно мало русявий і ясно-каштановий відтінок, а біля коренів було темніше. Але від цього Мона не стала менш привабливою.

Я мало не розсміявся.

— Ви тільки приїхали сюди линяти, чи не так, Срібна Перуко? А я гадав, вони сховали вас — щоб це мало такий вигляд, ніби ви зникли разом із Дадом О'Марою.

Мона не зводила з мене очей. Вона ніби не чула моїх слів. Тоді підійшла до дзеркала на стіні, знов наділа перуку, поправила її й повернулася обличчям до мене.

— Джо нікого не вбивав, — повторила вона тихим, сухим голосом. — Він негідник, але ж не настільки. Про те, де подівся Дад О'Мара, він знає не більше за мене. А я не знаю нічого.

— Просто Дад стомився від багатої дружини й утік, — похмуро зауважив я.

Тепер Мона стояла переді мною, опустивши руки. Її білі пальці у світлі від лампи аж сяяли. Її голова наді мною була майже в тіні. Дощ не вщухав, щелепа в мене розпухла й пекла вогнем, і нерв у ній весь час болів.

— У Леша одна машина, і вона була тут, — тихо сказала Мона. — Ви дійдете до Реаліто, якщо я переріжу мотузка?

— Звичайно. А що далі?

— Я ніколи не була замішана в убивстві. І тепер не буду. Ніколи не буду.

Мона швидко вийшла з кімнати й повернулася з довгим кухонним ножем.

Тоді перерізала мотузка, що стягував мої ноги, й зірвала його. Те саме вона зробила з ним і в тому місці, де він був прив'язаний до наручників. На мить жінка зупинилась і прислухалася. Але то знову був тільки дощ.

Я перевернувся на бік, сів, потім звівся на ноги. Ноги в мене заніміли, одначе я знав, що це скоро минеться. Я міг іти. Я міг, коли треба буде, навіть бігти.

— Ключ від наручників у Леша, — сумно пояснила Мона.

— Ходімо, — сказав я. — Пістолета взяли?

— Ні. І не візьму. Вшивайтеся звідси. Він може повернутися щохвилини. Вони тільки вивозили крадене з майстерні.

Я підійшов до неї ближче.

— Ви хочете залишитися тут після того, як визволили мене? Чекати на того вбивцю? Ще чого! Мерщій, Срібна Перуко! Ви підете зі мною.

— Ні.

— А якщо припустити, — вів далі я, — що Джо все ж таки вбив О'Мару? Тоді він прибрав і Ларрі. Адже могло бути саме так.

— Джо ніколи нікого не вбивав! — майже прохрипіла Мона.

— Гаразд, скажімо, це зробив Їгер.

— Ви брешете, Кармеді! Аби тільки налякати мене. Забирайтеся! Я не боюся Леша Їгера. Я дружина його боса.

— Джо Мізервей — це купа лайна, — огризнувся я. — Єдиний раз така дівчина, як ви, виходить за темного коника, а він виявляється купою лайна. Ходімо.

— Забирайтеся! — грубо кинула вона.

— Гаразд. — Я відвернувся й рушив з кімнати.

Мона вискочила поперед мене в коридор, відчинила вхідні двері й виглянула в темну ніч, де все ще лив дощ. Потім поманила мене пальцем і прошепотіла:

— Прощавайте! Я сподіваюся, що ви знайдете Дада. І того, хто вбив Ларрі. Але це був не Джо.

Я підійшов до неї впритул і майже притис її до стіни своїм тілом.

— Все ж таки ти божевільна, Срібна Перуко. Прощавайте.

Вона рвучко звела руки і обхопила ними моє обличчя. Холодні руки, холодні як лід. Холодними вустами Мона поквапно поцілувала мене в губи.

— Ідіть, сміливцю. Колись ми ще зустрінемося. Може, на небесах.

Я переступив поріг, спустився слизькими дерев'яними східцями з темного ґанку, перетнув посипану жорствою доріжку й попростував до круглого лужка з рідкими деревами. Вийшовши на шосе, я повернув у бік бульвару Футгілл. Дощ торкався мого обличчя своїми крижаними пальцями, анітрохи не теплішими, ніж пальці в Мони.