Я ввімкнув двірники, натис на педаль газу й помчав із швидкістю сорок миль на годину. Я проїхав уже кварталів вісім, коли це вони раптом подали мені сигнал. Це мене приголомшило. Вулиця була тиха, надзвичайно тиха. Я збив швидкість і притиснувся до узбіччя. Седан загальмував поряд зі мною, і в опущене вікно задніх дверцят виткнувся чорний ствол автомата.
А за ним з'явилося вузьке обличчя з почервонілими очима й стиснутим ротом. Крізь шум дощу та рокіт двигунів двох машин почувся голос:
— Сідай до нас. І без фокусів, ми не жартуємо!
Це були не полісмени. Але тепер це не мало значення. Я вимкнув двигуна, кинув ключі на підлогу й вибрався з машини. Чоловік за кермом седана навіть не глянув на мене. Той, що сидів позаду, широко розчинив дверцята й посунувся на сидінні, тримаючи автомат напоготові.
Я сів у седан.
— Чудово, Луї. Обшукай його.
Водій вибрався з-за керма й нахилився наді мною. Сягнувши рукою мені під пахву, він дістав «кольта», тоді поплескав мене по стегнах та кишенях, промацав пояс.
— Чисто, — сказав він і знову сів за кермо.
Чоловік, що сидів поруч зі мною, простяг ліву руку й забрав у водія мій «кольт», потім поклав свого автомата на підлогу й накрив його брунатним килимком. Відкинувшись у куток — задоволений, розслаблений, з «кольтом» на коліні, — він сказав:
— Гаразд, Луї. А тепер їдьмо.
Ми поїхали — повільно, спокійно, дощ тарабанив по даху, і струмочки води стікали по шибках машини. Ми петляли звивистими горбастими вулицями, серед великих маєтків, де мокрі фасади будинків ховалися за невиразними обрисами дерев.
У мій бік попливло кільце сигаретного диму, і чоловік з почервонілими очима спитав:
— Що він тобі розповів?
— Зовсім небагато, — відповів я. — Що Мона зникла з міста того самого вечора, коли газети повідомили про О'Мару. Старий Вінслоу про це вже знав.
— Йому не варто було копати так глибоко, — зауважив червоноокий. — Хлопці з поліції не стали в цьому ритися. Що ще?
— Сказав, що в нього стріляли. Хотів, щоб я вивіз його з міста. Але в останню мить пішов сам. Я не знаю чому.
— Та розв'язуй язика, нишпорко, — наполягав червоноокий. — Іншої ради в тебе немає.
— Оце і все, — промовив я і виглянув у вікно. За вікном була справжня злива.
— Ти не працюєш на старого?
— Ні. Він скупий.
Червоноокий засміявся. Я відчував у шкарпетці свій важкий пістолет, проте він був дуже далеко.
— Можливо, про О'Мару вже все відомо, — озвався я.
Чоловік на передньому сидінні трохи повернув голову до свого спільника і прогарчав:
— Де, ти казав, та триклята вулиця?
— У горішній частині Беверлі-Глен, бовдуре. Малголленд-драйв.
— А, он де! На тій вулиці сам чорт ногу зламає!
— А ми забрукуємо її оцим шпигом, — пожартував червоноокий.
Маєтки траплялися чимдалі рідше, і на схилах пагорбів уже з'явилися зарості низькорослого дуба.
— Ти непоганий хлопець, — зауважив червоноокий. — Тільки скупий, точнісінько, як той старий. Не розумієш моєї думки? Ми хочемо знати все, що він розповів, а тоді вирішимо — варто вбивати тебе чи ні.
— Іди ти під три чорти! — лайнувсь я. — Все одно ви мені не повірите.
— А ти вчини нам допит. Для нас це лише робота. Ми тільки робимо її і вшиваємось.
— Робота, може, й непогана, — сказав я. — Поки вона є.
— Ти забагато жартуєш, хлопче.
— Жартував. Але то було давно. Ще тоді, як ви сиділи в колонії для неповнолітніх. Та потім мені набридло жартувати.
Червоноокий знов засміявся. Здавалося, мої слова анітрохи не зачепили його.
— Як нам відомо, ти зв'язаний із законом. Сьогодні вранці ти не ляпав язиком? Га?
— Якщо я скажу «так», ви можете розправитися зі мною на місці.
— За тисячу доларів ти згоден про все забути?
— І щодо цього ви теж мені не повірите.
— Чому ж, повіримо. Ось наш план. Ми робимо свою роботу і вшиваємось. У нас організація. А ти живеш тут, користуєшся нашою прихильністю і робиш своє діло. І допомагаєш нам.
— Атож, — підтакнув я. — І допомагаю вам.
— Ми лягавих ніколи не прибираємо, — лагідно промовив червоноокий. — Це торгівлі не вигідно. — Тримаючи пістолета на правому коліні, він відкинувся в куток і дістав із спідньої кишені великого рудувато-коричневого гамана. Потім узяв з нього дві банкноти й посунув їх на сидінні до мене, а гамана поклав знов до кишені.
— Це тобі, — поважно промовив червоноокий. — Але якщо надумаєш ушитися, не доживеш і до вечора.
Я взяв дві п'ятисотенні банкноти і сховав їх до кишені піджака.
Читать дальше