Реймонд Чандлер - Завіса. Олівець

Він натис кнопку дзвінка на кріслі-візку.

— Тільки не забудьте йому сказати! — попросив старий. — Мені треба знати, що з ним усе гаразд. Нехай і Дад знає, що я живий-здоровий. Ось і все. Може, йому потрібні гроші? А тепер вибачте мені. Я стомився.

Він заплющив очі, і я рушив крізь зарості до виходу. Біля дверей мене зустрів слуга й подав капелюха.

Вдихнувши прохолодне повітря, я сказав йому:

— Генерал хоче, щоб я побачився з місіс О'Мара.

У цій кімнаті від стіни до стіни лежав білий килим. На вікнах висіли довгі штори кольору слонової кістки — такі довгі, що сягали килима. Вікна виходили на темні передгір'я, та й надворі теж було темно. Дощ іще не пустився, але атмосферний тиск уже впав.

Місіс О'Мара сиділа, випроставши ноги, в білому шезлонгу. Пантофлі вона скинула й залишилась у сітчастих панчохах, яких ніхто вже не носив. Вона була висока, чорнява, з надутими губами. Гарненька, одначе вроди досить своєрідної.

— Чим, власне, я можу тобі допомогти? — спитала вона. — Все вже відомо. Чорт забирай, надто добре відомо! Хіба що тебе я ще не знаю, чи не так?

— Мабуть, що так, — відповів я. — Я всього лиш скромний приватний детектив.

Генералова дочка простягнула руку й узяла келиха, якого я спочатку не помітив, але за хвилину, певне, здогадався б про нього з її тону, а також із того, що вона скинула пантофлі. Жінка мляво випила, сяйнувши обручкою.

— Я познайомилася з ним у підпільному барі, — промовила, неприємно засміявшись, місіс О'Мара. — Дуже гарний був торговець самогоном — густий кучерявий чуб, ірландська усмішка… Тож я й вийшла за нього заміж. Із нудьги. А щодо Дада, то навіть тоді торгувати самогоном було справою ненадійною — якщо ти не мав інших прибутків.

Вона чекала, що я заперечу, та моя думка, схоже, мало її цікавила. Тож я тільки спитав:

— Ви не бачили, як він поїхав того дня?

— Ні. Я взагалі рідко бачила, як Дад від'їздив чи повертався. Того разу все було як завжди. — І вона знову відпила з келиха.

— Гм! — гмукнув я. — Але ви, певна річ, не сварилися?

Як виявилось, вони не сварилися ніколи.

— Сваритися можна по-різному, містере Кармеді, — додала місіс О'Мара.

— Звичайно. Мені подобаються ваші слова. Ви знали про ту дівчину?

— Я рада, що можу бути цілком відверта з досвідченим сімейним детективом. Так, я знала про ту дівчину. — Вона посмикала за кучерик чорного, як воронове крило, волосся за вухом.

— Ви знали про неї ще до того, як він зник? — чемно поцікавився я.

— Авжеж.

— Звідки?

— Ти вельми прямий, чи не так?.. Зв'язки, як то кажуть. Я здавна люблю вчащати до таких барів. Чи тобі про це не відомо?

— Ви знали завсідників «Дарданелли»?

— Я бувала в тому клубі. — Вона, схоже, не злякалась і навіть не здивувалася. — Власне, я там цілий тиждень жила. Там-таки й з Дадлі О'Марою познайомилась.

— Он як. А ваш батько одружився досить пізно, правда ж?

Я дивився на бліді щоки цієї жінки і до нестями жадав її, але вдіяти нічого не міг. Генералова дочка всміхнулась, і рум'янець знов осяяв її обличчя. Вона подзвонила у дзвіночок, підвішений під подушками шезлонга.

— Дуже пізно, — нарешті відповіла місіс О'Мара. — Якщо це тебе цікавить як детектива.

— Ні, — сказав я.

Увійшла скромна на вигляд покоївка в короткій спідниці і змішала напої на столику поруч. Один келих вона подала господині, а другий поставила переді мною. Дівчина відразу ж пішла, але я встиг розгледіти її гарні ноги.

Місіс О'Мара зачекала, поки двері причиняться, а тоді повела далі:

— Насамперед треба підтримати в тата настрій. Сподіваюся, Дад надішле телеграму, напише листа або ще якось дасть знати про себе.

— Він дуже старий, покалічений чоловік, однією ногою вже в домовині, — тихо промовив я. — Лише тонка нитка інтересу зв'язувала його з життям. Нитка перервалась, але нікому немає до цього діла. Він намагається триматись так, наче йому на все начхати. Я б не сказав, що це настрій. Скоріше це — чудовий вияв сили духу.

— Дуже гарно, — зауважила вона, і очі її спалахнули. — Але ти навіть не доторкнувся до келиха.

— Мені час іти, — пояснив я. — Дякую вам за все.

Місіс О'Мара простягла мені тонку руку з нафарбованими нігтями, я підійшов і потис її. Цієї миті за пагорбами раптом пролунав грім, і жінка здригнулася. Шибки задеренчали від рвучкого пориву вітру.

Я спустився сходами, що були викладені плитками, до передпокою. З. напівтемряви вийшов слуга й відчинив мені двері.

Я поглянув униз на ряд терас із квітниками та дивовижними деревами. Коло підніжжя пагорба була висока залізна огорожа з пофарбованими у золотистий колір гострими шпичаками, а за нею — живопліт заввишки футів із шість. Розбитий проїзд вів до головних воріт із будкою для сторожа.