Реймонд Чандлер - Завіса. Олівець

— Іншим разом… — процідив він крізь зціплені зуби. — Іншим разом…

— Не будь таким оптимістом. Це роль не для тебе.

Я налив у паперовий стаканчик шотландського віскі й поставив перед ним. Тоді взяв його 0,38, вийняв магазин і висипав патрони в шухляду письмового столу. Засунув магазин на місце й поклав пістоля на стіл.

— Забереш, коли підеш звідси… якщо підеш…

— Негоже так чинити, — буркнув він, усе ще відсапуючись.

— Еге ж. Зате вельми гоже пуляти в людину з пістолета. Ну, то як же ти сюди втрапив?

— Так я тобі й скажу.

Не будь дурнем. Я маю друзів. Не багато, але кількох маю. Отож можу притягти тебе за збройний напад, і тоді сам знаєш, що буде. Навіть якщо суд випустить тебе під заставу, тобі однаково гаплик. Твої хазяї не дарують провалів. Ну, то хто тебе послав і як ти вийшов на мене?

— Іккі на гачку, — похмуро сказав бандит. — Він лопух. Я спокійнісінько йшов за ним назирці аж сюди. А чого це він попхався до приватного детектива? Нагорі захотіли знати.

— Ну-ну, далі.

— Іди ти…

— Подумай добре. Мені не обов'язково вдаватися до закону. Я можу вичавити з тебе все, що треба, цю ж мить і тут-таки.

Я підвівся з крісла, і він виставив перед собою долоню.

— Якщо ти мене порішиш, сюди заявиться двоє справжніх громил, те ж саме буде, якщо я не доповім нагору. Ти не маєш на руках великих козирів. Це тобі тільки здається, — сказав він.

— Тобі нема чого доповідати. Якщо той Іккі і приходив до мене, ти не знаєш навіщо і не знаєш, чи я взявся на нього працювати. Коли він гангстер, то це не мій клієнт.

— Він приходив, щоб ти спробував урятувати його шкуру.

— Від кого?

— Про це говорити зась.

— А ти не бійся. Язик у тебе начебто добре підвішений. І скажи своїм хазяям, що з кожним громилом, якого вони до мене підішлють, буде те саме, що сьогодні з тобою. — У моєму ділі часом доводиться трохи прибрехати. От і тепер я прибрехав. — А чого на того Іккі так напалися, чим він завинив? Чи про це теж зась говорити?

— Гадаєш, ти такий уже великий боєць, — вишкірився він, потираючи рукою те місце, куди я двигнув коліном. — У моїй команді ти приза не взяв би.

Я засміявся йому в лице. Потім схопив за зап'ясток його праву руку й викрутив її за спину. Він заскреготав зубами. Лівою рукою я сягнув йому до внутрішньої кишені й видобув звідти гамана. Тоді пустив його руку. Він швидко шаснув нею до пістолета на столі, але я щосили рубонув йому по руці ребром долоні. Він упав у крісло й злісно загарчав.

— Свою пукавку ти забереш, — сказав я. — Тоді, коли я її тобі віддам.

У гамані я знайшов шоферські права на ім'я Чарлза Гікона. Та це нічого мені не давало. Таких шибздиків звичайно кличуть на прізвиська. Цього, певне, прозивали, Коротуном, чи Хирляком, чи Недомірком, чи, може, й просто «гей ти». Я кинув гамана назад до нього. Гаман упав на підлогу. Цей недотепа навіть не спромігся зловити його.

— Чортзна-що, — сказав я. — Видно, там у вас почали дуже ощадити, коли доручають таким, як ти, щось більше, ніж збирати недокурки.

— Ах ти ж…

— Ну гаразд, стерво. Забирайся під три чорти. Ось твоя залізяка.

Він узяв пістолета, з хвилину морочився, застромлюючи його за пояс штанів, потім підвівся, метнув на мене найлютіший погляд, який тільки мав у запасі, і недбало, наче кишеньковий злодій після вдатної крадіжки, попростував до дверей.

Від порога він обернувся й знову глипнув на мене злими очицями.

— Бувай, рогатику. І не таким роги скручували.

По цих блискучих прощальних словах він одчинив двері й виплив за поріг.

Трохи перегодя я замкнув кабінет, від'єднав дзвоник, погасив скрізь світло й теж пішов. Нікого схожого на душогуба я довкола не побачив. Отож спокійно поїхав додому, спакував валізу й подався на станцію автосервісу, де мене добре знали й начебто навіть любили. Там я залишив свою машину й пересів у прокатний «шевроле». Ним я доїхав до Пойнтер-стріт, заніс валізу до занедбаного помешкання, що його найняв удень, а сам гайнув вечеряти в рестс тш «Віктор». Годинник показував дев'яту, і їхати до ~ й-Сіті, щоб узяти з собою Енн, було вже запізно.

Повертаючись на Пойнтер-стріт, я поклав на сидіння поруч пістолет і почав петляти вулицями, об'їжджаючи цілі квартали й раз по раз зупиняючись. Та, як я допевнився, ніхто мене не переслідував.

Потім я спинився на бульварі Сансет біля бензозаправки й подзвонив з телефонної будки Берні Оулзові. Той саме збирався їхати додому.

— Берні, це я, Марло. Давненько ми з тобою не стиналися. Я вже й занудився в самотині.