Володимир Коскін - Містифікатор

Ранок почався з уже звичного ритуалу: по кімнаті дефілював голий чоловічок. Він ступав манірно, випинаючи волохаті труди і вихляючи стегнами.

— Агов, ти, козел, згинь! — пролунав грізний окрик.

Чоловічок здригнувся й понуро подріботів до свого ліжка, вслід йому полетів капець.

Чоловічок огризнувся:

— Бидло, хіба тобі зрозуміти високе мистецтво елітної моди…

Худючий хлоп’як жваво зіскочив з ліжка, тицьнув плюгавому чоловічку кулаком межи очі й скоромовкою видав:

— Скам’яній, гаде підколодний, мурло мухоморне, збоченцю задрочений!

— І правильно, скільки можна кривдити моє естетичне почуття, — підтримав його синюшний інтелігент в окулярах, вистромивши личко з-під подушки.

День у психоневрологічній лікарні почався.

Чоловічок, котрий удавав із себе знамениту модель, забився під ковдру і знову поринув у солодкі мрії: він дефілював подіумом у променях софітів і слави, демонструючи супереротичний купальник…

Сперте повітря у палаті забивало дух.

О дев’ятій, після сніданку, почався лікарський обхід, що відбувався раз на тиждень.

До палати увійшли двоє ескулапів і старша медсестра. Вони скривилися від смороду, що нахабно шибав у ніс.

— Ну, як? Досі «літає»? — відригнув зеленою цибулею завідувач відділення Петро Георгійович Боткін, киваючи на кремезного велетня, який лежав на животі, намертво вчепившись за бильця металевого ліжка.

— «Літає», що йому зробиться, — доброзичливо відреагував палатний лікар Альберт Рачков.

— Одначе ж як морду йому перекосило, — оптимістично констатував завідувач.

— Невралгія, напевно.

— Чи з’ясували ім’я цього льотчика-гелікоптерника?

— Ще ні, міліція розбирається. Амнезія на заваді.

— Що розповідає?

— Вимагає мікрофон. І просить зняти.

— Фотоапаратом?

— З бетонної плити.

— Може, він артист?

— Швидше, будівельник…

— Тоді навіщо йому мікрофон?

— А й справді… Запущений патологічний випадок.

Уже другий тиждень у палаті перебував дивний (навіть за лікарськими мірками) пацієнт, котрого зняли з бетонної плити, що гойдалася під стрілою будівельного крана на висоті восьмого поверху. Чолов’яга переважно лежав обличчям униз і чіпко тримався за ліжко, зрідка ж, коли м’язи, напевно, німіли, він боязко вставав на карачки… Він навіть випорожнявся на рятівному ліжку (колеги-пацієнти вже наловчилися вчасно підставляти судно). Запаршивілому смердючому громадянину постійно марилося, ніби він летить на бетонній плиті й от-от може впасти і розбитися. Стягнути його на підлогу було годі — дядечко просто заходився від жаху й верещав як недорізаний.

— Ну, що ж, — резюмував Петро Георгійович Боткін, — будемо продовжувати лікування. Поки аміназином і бромом. Щось мені обличчя його знайоме, чи то я по телевізору його бачив, чи то в газетах.

— Оце перекособочене рило?!

Не відреагувавши на цю фразу, завідувач із сардонічною посмішкою лагідно звернувся до інших мешканців палати:

— Ну, що, громадяни наркомани, алкоголіки й маніяки, лікуємося?

— Щосили, — бадьоро відповів худючий хлопак. — Тільки от Вася голяком ходить.

— На те він і Голий Вася! — хмикнув рядовий лікар Альберт Рачков. — Нічого, незабаром ми його прооперуємо — на жінку. Вилікуємо-с!

— Та ну! — вразився чахлик.

— Дивіться тут мені, — погрозив пальцем завідувач. — Дисципліна — запорука здоров’я. Ну, бувайте. Не забудьте сказати рідним, щоб знову принесли гроші на ліки. А перекошеного — відмити у ванній. Хоч і силою, — розпорядився до старшої медсестри.

Люди в білих халатах вийшли з палати.

Худючий хлопчина, прислухаючись, покрутив головою, потім зі змовницьким виглядом витяг з тумбочки складеного вчетверо носовичка і розклав його на блюдечку. Тоді поспіхом розламав над ним велику ампулу глюкози, виміняну в медсестри за апельсин, метушливо почекав, поки хусточка як слід просочиться. По тому парубійко ретельно відтис-викрутив носовичка в блюдечко й, діставши захованого за батареєю опалення одноразово-багаторазового шприца, почав висмоктувати дорогоцінну рідину.

— Зараз ми влаштуємо для душі свято, — підморгнув він синюшному очкастику-алкоголіку, в минулому, між іншим, науковцю. — Пригостити?

— Та пішов ти, наркоман нещасний, — презирливо випнув нижню губу очкастик. — Мені з тобою нема про що пити.