Володимир Владко - Чудесний генератор

© http://kompas.co.ua — україномовна пригодницька література

Відповід. редактор М. М. ЧУПІС

Техоформлення А. М. БУХБІНДЕР

Обгортка та ілюстрації худ. В. Д. ЗАЛУЦЬКОГО

Рома задоволено усміхнувся і ще раз спробував випростати ноги під низеньким столиком, на якому стояли його продукти. Але цього, як і завжди, зробити було неможна. Тому Рома лише ворухнув колінами, що впиралися внизу в мармурову кришку стола, і відразу ж забув про своє бажання. Час не ждав.

Шипіння генератора нагадувало про те, що Ромі залишалося всього чверть години; а ще треба було просвітити м’ясо — чудовий шматок підсмаженого м’яса, яке, між іншим, було б дуже непогано з’їсти й запити вже просвіченим молоком, що стояло тут-таки на столі. Хоч, правду кажучи, він зовсім не був проти того, щоб смачно поснідати, проте, такі думки навіть не турбували Рому; адже перед ним була не їжа, а недоторкані об’єкти наукових дослідів.

Рома поставив м’ясо на металеву касету й накрив його зверху другою половиною касети. Секундомір лежав поруч.

— Включаймо! — звелів Рома самому собі й натиснув на важіль рубильника.

Шипіння генератора погучнішало, чути було вже сухе потріскування. Секундомір спокійно відраховував секунди. Ось уже хвилина… хвилина й п’ять секунд… вісім секунд…

Крак!

Блакитнувате сяйво навколо генераторної лампи раптом зникло. Тільки на випростувачі горіли ніжним і прозорим синьо-зеленим світлом газотрони. Струм припинився. Що сталося?

І несподівано для самого себе Рома почув у тиші, як падають на стіл важкі краплі. Він повернув голову і побачив, як повільно розтоплювався товстий провідник, мідна паличка з боку лампи. Розжарена, аж сяюча, мідна паличка плакала сльозами розтопленого металу. Густі краплі падали на мармуровий стіл. Генератор зіпсувався.

— Містер-Пітерс! — вигукнув несамовито Рома. — Містер-Пітерс!

Мовчання.

— Гей, Містер-Пітерс! Швидше сюди! Нещастя!

Мовчання.

— Петро, щоб ти луснув. Де ти? Генератор псується…

Рома швидко підвівся. Його довгий тулуб похитнувся на довжелезних худих ногах, як коливається соломинка під подувом вітру. Великими кроками Рома помчався, розмахуючи руками, як веслами, з лабораторії. Широкі скляні двері розчинилися перед ним, наче він не встиг до них і доторкнутися. І відразу Рома спинився.

У дальшій кімнаті, спиною до нього, у кріслі сиділа людина. Над спинкою крісла було видно лише скуйовджене волосся людини, розгорнутий газетний аркуш, клуби диму від цигарки, що пихкотіла немов паровозна труба. Та ще час від часу вгору злітали рогові окуляри, підкидувані рукою в білому рукаві лабораторного халата. Людина читала газету.

— Читаєте? Курите? — іронично спитав Рома. — Добре, добре. А що там, у лабораторії, генератор зіпсувався, вам байдуже?

Людина в кріслі раптом підвелася на рівні ноги, відкинувши від себе газету.

— Так, так, дорогоцінний біолог, — додав Рома, але відразу спинився і раптом змінив тон: — Ні, люба Раю, ні, все гаразд. Тільки ось провідник розтопився… розумієте, взяв і розтопився чогось…

Дівчина у білому халаті, що стояла перед Ромою, підвівшись з крісла, презирливо поклала руки на боки:

— Отак просто — взяв і розтопився? — перепитала вона. — Ні з того, ні з цього? Любий мій харчосмаче, киньте такі жарти. А ну, ходімо… проте, ні, треба покликати Містера-Пітерса. Гей, Містер-Пітерс! — гукнула вона.

— Та я вже кликав, — розгублено відповів Рома. — Не відгукується…

Дівчина махнула в його бік рукою, як роблять це з настирливою мухою.

— Містер-Пітерс! — вигукнула вона ще раз.

Двері кімнати розчинилися — і на порозі показався хлопець, невисокий на зріст, стрункий, із стурбованим тонким обличчям.

— Чого це ви розкричалися, Раю? — спитав він, входячи до кімнати. — Адже вас чути на другому поверсі…