Володимир Коскін - Містифікатор

— А я не хлопчик для питва, — відреагував безшабашний молодик, грамотно вганяючи голку у вену, яку він вище ліктя віртуозно перетяг скрученим бинтом. На останньому міліметрі дохлик єхидно-переможно вимовив: — Народжений плазувати літати не зможе! — і вкотре подумки послав велику подяку вірній подружці Тетянці за те, що виручає: передає щодня з харчами нового носовика, добряче просякнутого-пересипаного трамадолом.

Тим часом очкастий приступив до вживання «унікальних» курячих яєць. Тремтячими пальцями він здер з «торця» прозору плівочку-скоч і спрагло висмоктав уміст — «первак-гопак», переданий корешами з волі. Підносячи яйце, мов чарку, він традиційно промовляв китайський тост: «Са дрючбу». Двох яєць цілком вистачало, щоб захмеліти. Зажовуючи лавровим листком, колишній науковець почав тихо наспівувати:

Його кайфонутий товариш по палаті справді вже зображав літак: розчепіривши руки, він радісно «ширяв» у проході між ліжками.

— Гей, ти, шизик-мікрофонник, — звернувся нарко-«льотчик» до індиферентного страждальця, котрий вчепився в ліжко, — годі дурня клеїти, вдягай парашут і стрибай. Разом політаємо.

— Де, де парашут? — несподівано пожвавився «шизик-мікрофонник».

— Так ось же! — включився в жарт піддатий очкастик. Він насунув на поперек страждальцеві подушку, для надійності вставив її в труси і сказав: — Усе, ти з парашутом, можеш стрибати.

Дядько обережно помацав ззаду подушку, став на карачки.

— Та не дрейф, — побадьорив його наркоша, — це справжній парашут, американський. А ось тобі, до речі, і мікрофон, — він тицьнув «шизику-мікрофоннику» банан. — Уперед!

І відбулося диво — мужик піднявся і зістрибнув з ліжка.

— Га-га-га! — іржав очкастик. — Стрибнув! Ми його вилікували, ми його вилікували!

Але вилікуваний чомусь заліз під ліжко і загарчав відтіля:

— Ні, підлий мерзотнику, ти мене так просто не візьмеш, я буду відстрілюватись.

Рудольф Карлович Лещинський, сухий жилавий дідуган, бадьоро збіг східцями ґанку скромного одноповерхового будинку і квапливо попрямував по доріжці, вимощеній кремового кольору плиткою. Металеву хвіртку перед ним запопадливо прочинив вузькоокий пан середніх літ. Рудольф Карлович прошмигнув повз нього і поспішив відкрити дверцята елегантного вольво сам, пружно кинув тіло всередину салону на заднє сидіння. Він не любив догідливості, але — що поробиш — Ван і Лін опікувалися ним, як дитиною. При цьому на їхніх непроникних обличчях не прочитувалося підлабузництво, й це завжди заспокоювало старого, між ними опинилась вівчарка з ласкавою кличкою Мальва, котра вже була в машині.

Водій Серьогін, не гаючи часу, рушив. Незабаром з’ясувалося, що їх супроводжують два автомобілі — спереду і ззаду: чорні блискучі форди.

Рудольф Карлович, здавалося, миттєво задрімав. Але в голові його гарячково нуртували думки. «Невже моя імперія розвалюється? — розмірковував бос. — Убито Вольського. Зурік дурня клеїть, стверджує, ніби на його дачу був напад і невідомі викрали гашиш. Втім, у нього раптово померла дружина, діагноз — отруєння. Агейченко зник у Туреччині. Власов капризує і „хімічить“. Почався якийсь незрозумілий рух, шумування. Налагоджений механізм став давати збої. Всі ці соратнички не люблять один одного, цілком природна річ. Але в розумних межах. Усі вони — пішаки в моїй грі, одначе, здається, нитка гри вислизає з рук. У чому тут справа?»

Через півгодини автомобіль Рудольфа Карловича зупинився біля непримітного будинку на тихій вуличці. Над непоказними дверима висіла скромна вивіска: «Хімчистка». Пройшовши довгим коридором, Рудольф Карлович зупинився перед металевими дверима з табличкою «Бухгалтерія». У приміщенні працювали четверо чоловіків Ніхто з них навіть не повернув голови на звук: усі зосереджено чаклували біля комп’ютерів, не звертаючи ніякої уваги на Рудольфа Карловича. Що значить вишколеність! Лещинський з незворушним виразом обличчя пройшов повз них до наступної кімнати, позначеної чорними літерами: «КАСА». Зі спини він дуже скидався на підлітка: джинси, светр, кросівки… Щоправда, сутулий надміру.

Усміхнений огрядний чоловік із вусиками а-ля Чарлі Чаплін привітно зустрів дорогого гостя. Ще б пак, шеф ушанував. Узагалі-то Рудольф Карлович не часто сюди навідувався (навіщо зайвий раз світитися), але цього разу він вирішив убити двох зайців: добряче потягло на природу, захотілося подихати сосновим лісом і помилуватися річкою. От і заїхав заодно.