Володимир Коскін - Містифікатор

Під вивіскою хімчистки розташувався справжнісінький розвідцентр, який збирав і обробляв найрізноманітнішу інформацію, що дозволяла загадковому Рудольфу Карловичу Лещинському на прізвисько Американець тримати руку на пульсі життя. Буквально за кілька хвилин з’ясувалося: смерть Вольського не має поки що пояснення, жодне з кримінальних угруповань не приклало до цього руку. Та й наскок на Зуріка виглядає, щонайменше, дивно.

— Можливо, це Власов? — запитав Рудольф Карлович. — Він останнім часом зовсім розперезався, почувається князьком. А з Вольським у нього було тертя.

Лещинський, поблажливо усміхаючись, єхидно подумав: «У всіх повинно бути поміж собою тертя, з димом, з іскрами, але без вогню».

Так легше бути третейським суддею і регулювати процес, суть якого зводиться до того, щоб особисто у Рудольфа Карловича не було жодних проблем. Насамперед фінансових. З певного часу він був начебто поза справами, в тіні, і цей імідж акуратно культивував. Але щойно виникала необхідність — натискав на незримі важелі.

— Перевірено, — впевнено промовив товстун-оптиміст Бернацький. — Власов тут ні до чого.

Наштовхнувшись на погляд патрона, «завідувач хімчисткою» заклопотано насупився.

— А знаєш, — несподівано підморгнув Рудольф Карлович, — коли ти усміхаєшся, то схожий на Чапліна, а коли насуплений — на Гітлера.

— Хіба? — здивувався черевань й імпульсивно потер пальцем вусики.

— Атож! Коли тобі є що сказати мені, ти схожий на великого коміка, коли нема — на великого трагіка. Не забув, що сталося з Гітлером?

— Ні.

— Так от, любий друже, рий землю, щоб потішити мене інформацією.

Зловісний тон Лещинського явно зіпсував настрій начальникові розвідки.

— Значить, не Власов, кажеш. Тоді хто? — задумливо гнув своєї Рудольф Карлович. — Я не в тому віці, щоб вірити у випадковості. Запроси Волохіна.

Волохін був не лише класним аналітиком, який зводив усі оперативні дані воєдино, ай… астрологом.

Коли Олексій і Віктор удерлися на дачу до Зуріка та заходилися шукати валюту і коштовності, несподівано натрапили на чималий пакет із гашишем.

— Ти розумієш?.. — багатозначно промовив Віктор.

З гашишем йому вже доводилось стикатися — наприкінці афганської кампанії кілька разів відбирав цю погань у підлеглих солдатів.

— Швидше! — поквапив Олексій.

Гайнули на кухню. Олексій відкрив холодильник, де, крім харчів, зберігалося кілька пляшок французького коньяку. Це явно був улюблений коньяк господаря дачі. Дві пляшки одразу ж були реквізовані, а замість них поставили точнісінько такі. З ціаністим калієм.

— Ходімо, — нетерпляче махнув рукою Олексій.

Якщо навіть Зурік не вип’є коньяк, то втрату наркотика подільники йому не пробачать.

Поверталися тим же шляхом — через горище й покрівлю, потім у густому листі розлогого волоського горіха дісталися паркану і пірнули в тінистий провулок… На подвір’ї тим часом байдуже розляглися в колодочку двоє автотрейлерів, які обдерлися м’ясом зі стадійною начинкою і ніяк не реагували на все те, що рухалося вище людського зросту. Дужий охоронець теж дрімав на веранді.

Колишні офіцери, товариші по службі й великі приятелі Віктор Сильцевий і Олексій Кирилко торгували на базарі. Банальна історія. Після раптового розформування авіаційної частини, змарудившись від неробства і посидівши на мілині, вони навіть помусували дику ідею, чи не завербуватися солдатами фортуни в іноземний легіон, аби підмолотити грошенят на африканських просторах, нашпигованих, як відомо, бойовими конфліктами так, що в них беруть участь і українські рембо. Але надто складно виявилось із організаційної точки зору, та й власне життя — не копійка. Ось і подалися Олексій з Віктором на базар. Потинялися, побідували з продуктами, а потім, як люди технічні й тямущі, перейшли на автозапчастини. Вигідніше незрівнянно. Коли «піднялися», розгорнулися ушир і вглиб, тут на них і «наїхали»: мовляв, ми уважно стежимо за вашим творчим злетом, а тепер, хлопчики, настав час вас охороняти, а за це — двадцять п’ять баксів щомісяця — для початку. І розпочалася обтяжлива волинка — двадцять п’ять, потім п’ятдесят, сімдесят, а коли дійшло до ста на місяць, в Олексія урвався терпець:

— Все, не можу, сил моїх більше немає перти на собі цих шакалів.

— Що ти пропонуєш? — запитав Віктор.

— Що-небудь кардинальне.

— Наприклад?