Володимир Арєнєв - Зобразіть мені рай

Уперше Борис Павлович Гуртовник зіткнувся із цим ще в дитинстві, коли з батьками відпочивав на Чорному морі, й настав час від'їжджати. Саме тоді тато сказав: «Якщо хочеш повернутися, кинь у море монетку. На щастя. І обов'язково знову потрапиш сюди». Він розкрив гаманець — масивний, шкіряний, що нагадував маленькому Борисикові книжку для гномів — і видобув звідти 50-копійковий кругляк. «Кидай», — простягнув монетку синові. Боря розмахнувся, уявивши себе на мить давньогрецьким спортсменом, метальником диска, і жбурнув півкарбованця у воду.

Наступної миті трапилися одразу дві речі. По-перше, назустріч монетці вихлюпнулася кипучо-люта хвиля, неначе море приймало дар. По-друге, коли круглячок злетів у повітря й уже ладен був упасти в пінисту долоню прибою, — тоді Борисові здалося, що на хвильку монетка зависла в німбі бризок, начебто чиясь рука підхопила її, притримала, разок підкинула і лише потім відпустила в обійми моря. Борі навіть видалося, що він бачить цю руку: масивну, широчезну, з товстими волохатими пальцями. Долоня, схожа на роздутого восьминога, облапала монетку, наче закарбовувала в пам'яті.

Борисові стало страшно. І він анітрохи не хотів повертатися сюди, до моря й долоні-восьминога. Він і не повернувся — наступного разу батьки поїхали до іншого санаторію. Випадок із півкарбованцем забувся; натомість у Бориса раптом прокинулася цікавість до колекціонування монет. Зрозуміло, спершу до його колекції входили в основному малоцікаві й не дуже дорогі експонати: радянські копійки, радянські ж ювілейні карбованці, кілька болгарських стотинок…

Але поступово колекція росла і ставала серйознішою, значнішою. Захоплення ніяк, здавалося б, не вплинуло на вибір професії Бориса Павловича. З іншого боку… Нумізматика ж безпосередньо пов'язана з історією. А Борис Павлович був учителем історії. Не можна сказати, щоб він дуже любив дітей, просто так склалися життєві обставини: у батька були зв'язки в педагогічному, а сам Борис тоді ще не дуже визначився.

Діти, як не дивно, уроки «Монетника» любили. Ще коли був практикантом, він багато часу присвячував «оживлялці» — найперше крізь призму нумізматики.

— Усі ви, напевно, знаєте, що монголо-татарська навала серйозно позначилася на стані земель колишньої Київської Русі. Ось вам наочний приклад, — і він вправно діставав з кишені тьмяний кругляк, підкидав на долоні й повертав аверсом, показуючи класу. — Бачите, татарський дирхем. Уявіть: скарб, в якому знайдено цей дирхем, закопали через півтораста років після монголо-татарського нашестя на Русь. До речі, коли відбулося нашестя? Правильно, Саліванов, у 1240-му році. Отож, поступово держава монголо-татарів, заснована… До речі, хто заснував Золоту Орду? Ні, Ткаченко, не Чингізхан. Лакшин? Так, молодець, — Батий. Отож, поступово Золота Орда втрачала свою могутність, переживала важкі економічну й політичну кризи і врешті-решт розпалася на кілька ханств, що ворогували між собою. При цьому частина українських земель і надалі визнавала владарювання татарських ханів, тож на їхній території користувалися татарськими монетами…

Мимоволі вдивляєшся в тьмяний кругляк дирхема (особливо, якщо сидиш на задній парті!) й намагаєшся собі уявити, через чиї руки пройшов він, цей мандрівник у часі. Чи потрібно казати, що в кожному класі, де вів уроки Борис Павлович, як мінімум двоє-троє хлопців «захворювали» на нумізматику?

Сам Гуртовник змалечку ходив до місцевого клубу нумізматів. І років у п'ятдесят уже вважався там ветераном і корифеєм, до його думки прислухалися, у нього незрідка просили поради з того чи іншого питання.

Субота в Бориса Павловича здавна була «монетним днем». І дружина, і діти намагалися не планувати на суботу якихось загальнородинних заходів.

Ранок, близько дев'ятої. Легкий сніданок, чай; зібратися, поцілувати напівсонну Оленку, яка ще додивляється вранішні сни. У кутку з вечора чекає складений дипломат — взяти його, перед виходом торкнутися пальцем монетки, що висить над телефонним столиком.