Володимир Арєнєв: Зобразіть мені рай

— Борисе Павловичу, а… пробачте, я хотів попросити… півгріш Опольського можна подивитися, хоча б тут, у ваших руках?

— Знаєш, Славку… я… здається, загубив його в класі.

Дмитрук розгублено кліпнув довжелезними, мов у дівчиська, віями. Голос його, який тільки переходив на баси, зірвався:

— Але як же так?! Чому ви навіть не шукали?!

— Та хіба знайдеш? Закотиться в якусь щілину між паркетинами — і все.

— Ми пошукаємо! З хлопцями! Обов'язково! І якщо знайдемо — віддамо.

Борис Павлович розгублено кивнув, подякував хлопчикові й пішов до учительської. Решта дня минула без пригод.

І тільки на шляху додому, упхнувшись у переповнений тролейбус, Борис Павлович замислився: а справді, чому він навіть не спробував шукати півгріш? Через руку, що примарилася? Але це ж суцільна містика! Як таке може бути — а якщо може, то якими законами природи пояснюється?!

Дурниці! Маячня! Нонсенс!

Думки про те, що сталося, не йшли в нього з голови впродовж усього вечора, навіть коли перевіряв зошити й готувався до завтрашнього уроку.

Щось іще було не так.

— Борюню, ось бачиш! — із ніжністю сказала дружина за вечерею. — Як почав вживати таблетки, одразу й полегшало. Неозброєним оком видно, між іншим! А ти бурчав: не треба, нема сенсу!..

Спершу він і не зрозумів, про що це Оленка. І тільки потім згадав, що мусив минулої суботи купити черговий препарат. Мусив, але купив зовсім інше.

Так званий руський півгріш Владислава Опольського.

А й справді, серце про себе сьогодні більше не нагадувало. Зазвичай воно якщо не поколює, то ниє безперервно — і ти змушений ходити згорбившись, бо так трішечки легше. А після уроку зі зникненням півгроша серце взагалі почало поводитися сумирно. І стукає собі розмірено, чітко. Завжди б отак!

Невже це якось пов'язано: загублений півгріш,

(рука, що вихопила його з повітря!)

й сумирне серце?..

Не може бути! Випадковість!

…А півгроша до сліз шкода! Ну добре, зник, забули й проїхали — та не дадуть же забути. Той же Китайкін — єхидна душа! — щотижня буде нагадувати.

У своїх передчуттях Гуртовник не помилився.

— Привіт, Бор-Паличу! Просимо-просимо, святе місце пана дожидає. — Китайкін узагалі до туги передбачуваний у своїх хохмічних вправляннях. Вони його веселять — і цього йому досить.

— А скажи, Бор-Паличу, як там твій Опольський поживає? Місце для нього знайшлося? А ні, то я готовий здати йому куточок у своєму найкращому альбомі. І задарма.

— Знайшлося місце, — відмахується, посміхаючись, Борис Павлович. — Хоча дякую за щедру пропозицію. Ціную.

Хіба є сенс на зубоскала ображатися? Воно ж як дитя!

— Молодий чоловіче, у вас усе гаразд? — обережно запитує дід Пугачин. — Дивний у вас сьогодні вигляд. Начебто й задоволені, але й чимось пригнічені.

— Вітри ворожі, — відбувається жартом Борис Павлович. — Віють і пригнічують.

— Ну, як знаєте, — старий, схоже, образився.

Він супився й відмовчувався весь день, тож спілкуватися волею-неволею довелося з Китайкіним. Китайкін базікав буквально про все й був неспинним, як розбурхана стихія. Врешті-решт Борис Павлович втомився його слухати, відійшов до колоди й присів.

День сьогодні видався погожим, але покупців чомусь малувато. І тому можна просто розслабитися й відпочити — після такого напруженого тижня!

Борис Павлович так і не розібрався з тим, що ж трапилося в понеділок. Він, як і раніше, не бажав вірити у зв'язок між пропажею півгроша і тим, що серце його весь тиждень поводилося просто зразково. І навідріз не бажав вірити в реальність існування тієї руки.

Зрештою Борис Павлович заборонив собі думати про те, що відбулося. Та й часу на розмислення бракувало — справи, справи!.. А от сьогодні випала вільна днина, і думки самі собою звернулися до тієї пригоди.

Машинально Борис Павлович узяв із банки, що стояла на його «прилавку», якусь монетку і почав підкидати — це його заспокоювало.

Клієнт не йшов. Китайкін зануджував. А Борис Павлович усе думав, думав, ду…

Серце вдарило неочікувано — мов багнетом зсередини; тіло напружилося, вигинаючись натягнутим луком. І монетка, звичайно ж, вилетіла із обезсилених пальців.

Тому, що сталося потім, Борис Павлович уже не дивувався.

Рука повільно з'явилася в повітрі. Цього разу вона була з тонкими юнацькими пальцями, заплямованими чорнилом, із численними задирками.

Пальці ліниво, наче знехотя, взяли з повітря монетку.

Рука зникла.

І напад у Бориса Павловича, зрозуміло, теж минувся. Усе сталося так швидко, що ніхто нічого не помітив. Та руку не побачили б ні Китайкін, ні Пугачин — чомусь Борис Павлович був упевнений, що вона з'являється лише йому. І так само він не сумнівався, що монетку (до речі, який це був екземпляр? Хоча б не дуже дорогий!..) уже не знайдеш.