Володимир Арєнєв: Зобразіть мені рай

Того дня Борис Павлович пішов із парку раніше. Він досі й поняття не мав стосовно природи того, що відбувається, але певні висновки змушений був зробити. Уже двічі під час серцевого нападу з'являються чиїсь руки, які вихоплюють і забирають монетку, що, за збігом обставин, саме в цю мить опиняється в повітрі. Після чого напад у Бориса Павловича минає, і певний час по тому серце його не турбує.

Отже… Ні, панове, ми, звичайно, ні в яку містику не віримо, але… Але що заважає, наприклад, просто носити з собою в кишені монетку — про всяк випадок? А там уже — як складеться.

І — складалося! Не ламаючи більше голови над причинами таємничого явища, Борис Павлович просто підкидав монетки щоразу, коли знову схоплювало серце. І руки — завжди різні — вистрибували з повітря скупими псами, щоб упіймати відкупні пожертви.

О, ці пси виявилися диявольськи перебірливими! Їх не цікавили прості розмінні монети, що не мають цінності для нумізмата. Тільки колекційні екземпляри, і чим вони цінніші, тим довшим був ефект. Залежно від дороговизни екземпляру серце могло відпустити на півдня, на півгодини чи взагалі не відреагувати на подачку. І тоді доводилося жбурляти щось більше.

Коли Гуртовник визначив закономірності в поведінці рук, він вибудував і політику своєї поведінки: розрахував, скільки та які монетки варто носити з собою, щоб убезпечитися від можливих серцевих демаршів. Спершу пішли в хід подвійні й обмінні екземпляри. Запасів повинно було вистачити на кілька місяців — більше, ніж достатньо, щоб деякий час почуватися в безпеці. Чорт забирай, панове, чи багато з вас упевнені, що доживуть до вечора?! А тут…

І яка, врешті-решт, різниця, чому відбувається те, що відбувається?!

Спершу найбільшою складністю пожертвувань був момент підкидання монетки. Рук-псів, звичайно, ніхто, крім Бориса Павловича, не помічав, але ж самого Бориса Павловича бачили. І як він підкидав монетику — теж. Коли б на це почали звертати увагу, хто знає, чим би все скінчилося. Знову ж таки, не всюди можна запросто підкинути монетку — наприклад, спробуйте-но зробити це в тісному тролейбусі чи під час уроку!

На щастя, поступово Гуртовник навчився вгадувати початок нападів і заздалегідь підкидав монетку. Таким чином йому вдалося протриматися трохи більше місяця. Потім почалися проблеми.

Руки-пси підняли ціну — тепер вони взагалі відмовлялися приймати дешеві подвійні екземпляри, а найдорожчі з них хоч і спрацьовували, але дуже слабко. Руки вимагали більшого. Бони жадали колекційних екземплярів.

Поміркувавши, Борис Павлович на певний час відмовився від пожертв. Больові атаки серця поновилися й стали ще нещаднішими. Врешті-решт Гуртовник не витримав і продовжив «згодовувати» рукам тепер уже колекційні екземпляри. Спершу ті, що були найменш дорогими для нього. Потім…

— Що з вами, молодий чоловіче, все-таки відбувається? — прокректав старий Пугачин. — Чи не з Хароном, часом, ви зустрілися?

Надворі стояв листопад, сьогодні випав перший сніжок, і це, схоже, був останній у цьому році день, коли вони торгували на вулиці. Жартун Китайкін не з'явився: подався на дачу, «консервувати» її на зиму.

Борис Павлович на слова Пугачина тільки невесело посміхнувся: напередодні він саме «згодував» рукам два срібних античних оболи.

— Ось давно хотів у вас спитати, Романе Володимировичу. Адже ви, так би мовити, колекціонер-ветеран, зі стажем. Чому ви збираєте монети?

Той зітнув своїми маріонетковими плечима:

— Якби знав — мабуть, не збирав би. Колекціонування, молодий чоловіче, схоже на кохання: адже кохають просто, а не за щось конкретне. А ще нумізматика для мене, мабуть, певна віддушина. У наш час, знаєте, не завжди й не всім удавалося займатись улюбленою справою. Багато хто про це навіть і не замислювався, робота була способом заробляти на життя. Більша ж половина життя проходила на роботі. І треба було хоч якусь частину відведеного тобі часу прожити, отримуючи задоволення.

Пугачин помовчав, задумливо потираючи пальцями підборіддя.

— Знаєте, спочатку я хвилювався: мовляв, на всілякі дурниці час марную, копійки, бачте, збираю, а зиску від того… А потім подумав: чорт забирай, а те, що я заспокоююсь, коли займаюся своїми монетами, те, що я задоволення від цього отримую, — невже не на користь?! І відтоді не переймався. Перестав на інших оглядатися. А ще вирішив, що в жодному разі не дозволю дітям, щоб колекцію після моєї смерті розпродали по частинах. Заповім музею. Їм, дітям, і так не голі стіни залишаю — та й дорослі вони, що старший, що молодшенька, — самі на життя заробляють, дай Боже! А колекція… Тільки тоді вона й колекція, коли разом зібрана.