Володимир Арєнєв: Зобразіть мені рай

На колоді вже прилаштувався Китайкін.

— П'ю ще не приходив? — запитує Борис Павлович.

— Ще не додибав, — радісно відгукується Китайкін. — Але має бути.

Борис Павлович дивиться на годинник: уже по десятій, Сліпий П'ю зазвичай з'являється близько дванадцятої. Він перекупник — і, схоже, високопрофесійний шахрай. Ні Борис Павлович, ні його приятелі не знають, як звати П'ю насправді. А призвісько йому дали за круглі чорні окуляри, які часто носять сліпці. Втім, більше нічим на пірата з книги перекупник не скидався. Він був аж ніяк не жебраком, навпаки, ті екземпляри, які П'ю час від часу з-під поли пропонував своїм клієнтам, приносили йому непоганий прибуток. Усі чудово розуміли, що свій товар він дістає незаконними шляхами — скуповує за безцінь в археологів, людей, що випадково знайшли скарб, отримали старі монети у спадок тощо. Розуміли, але пристрасть до колекціонування пересилювала. Як завжди.

Сьогодні Сліпий П'ю мусив з'явитися, щоб укотре обміняти давні держзнаки на цілком сучасні папірці. Ціну він загнув, звичайно, дику, але монета була того варта. Це був давно омріяний так званий руський півгріш Владислава Опольського XIV сторіччя. Борис Павлович знав, що цих монет не так багато, а цікаві вони тим, що Владислав Опольський, хоч і чеканив власну валюту, сам був лише ставлеником у Галицьких землях польського короля Казимира III, тому й писав у легенді монети «Князь Владислав — монета Русі», а не «монета князя Владислава».

Борис Павлович, звичайно, хотів би придбати один із півгрошей Опольського, але тривалий час не смів і мріяти про це. І ось під час однієї з виснажливих розмов зі Сліпим П'ю («Що ви можете дістати?» — «А що вам потрібно?» — «Ну-у… а що у вас є?» — «Я можу дістати все або майже все, що ви захочете; зрозуміло, за відповідну плату». — «Гм-м…»), щоб збити погорду з цього пірата, Гуртовник згадав про півгріш Опольського. І П'ю, на велике здивування Бориса Павловича, пообіцяв: «Дістану. Є один варіантик».

Було це давно, і відтоді П'ю час від часу обнадіював: «Буде вам півгріш!» Врешті-решт Борис Павлович перестав звертати увагу на обіцянки перекупника — який хосен! Аж от минулого тижня Сліпий П'ю, хитро посміхаючись, заявив, що роздобув монету! Із задоволенням спостерігаючи за реакцією Бориса Павловича, дочекався відповідного запитання — і назвав ціну! «Ого! — присвиснув Китайкін, присутній при цій розмові. — Серйозно!»

Перекупник знизав плечима: «А ви як гадали? Я ж вам не радянські 5 копійок 52-го року пропоную. За такий товар і ціна відповідна.»

«Гаразд, — махнув рукою Борис Павлович. — Домовилися. Приносьте наступної суботи».

Він, звичайно, мав про запас деякі заощадження, саме на такий випадок. Їх не вистачить, але можна ж щось продати з тих монет, які лише на обмін.

На жаль, грошей однак не вистачало. Довелося докласти інші, призначені для купівлі чергових таблеток від серця. Все одно напад уже сьогодні був, якщо ж Борис Павлович пережив його, то й інші переживе; гірше вже навряд чи буде, він відчуває.

П'ю з'явився непомітно — це, до речі, він теж дуже добре вмів. Ось хвилину тому його ще й близько не було, а тепер стоїть поруч, очима вп'явся тобі у спину, оцінює. Він завжди й усіх оцінює, сховавшись за своїми круглими затемненими окулярами.

— Вітаю, шановні, — голос у П'ю вкрадливий, сірий, але самовпевнений.

— Привіт! — легковажно змахнув рукою Китайкін.

Пугачин кивнув мовчки, він зайнятий клієнтом.

— День добрий, — Борис Павлович намагається не виказувати свого хвилювання. — Що новенького?

П'ю, ясна річ, пам'ятає про домовленість, але робить вигляд, що не розуміє, про що йдеться.

— Та так, — спроквола промовляє, витончуючи в хижій посмішці бліді губи. — Дещо є.

— Здається, ми про щось домовлялися.

— Про Владислава Опольського? Так-так, пам'ятаю.

— Принесли?

— Аякже. Зараз, — він видобув із внутрішньої кишені свого твідового піджака довгий тонкий альбомець. Компактний, на кожній сторінці всього по дві кишені для монет. І, звичайно ж, там не якісь дешеві екземпляри.

Короткими масивними пальцями з майже до пня обстриженими нігтями він спритно витягає потрібний кругляк і крутить, показуючи Борисові Павловичу.

— А не підробка? — цікавиться Китайкін. Це питання вже тиждень мучило Бориса Павловича, але виголосити його міг, мабуть, лише «негальмований» Китайкін.

Сліпий П'ю не образився і навіть вигляду не подав, він тільки знизує плечима:

— Моя репутація, шановний, коштує дорожче за цю монету. Набагато дорожче. Та й ви — не випадкові покупці, мені немає сенсу вас обдурювати.