Володимир Коскін - Містифікатор

— Морди набити!

— Ха-ха-ха…

Друзі не страждали на наївність і знали всі розкладки. На ринку все як на долоні, нічого не приховаєш. Хто кого доїть, хто пильнує «доїльників», хто стоїть за спинами кураторів… Між, торгівцями постійно йде обмін інформацією — у одного однокласник в рекетменах, у другого тітка в податковій, у третього сусід — крутий, у четвертого знайомий гуляв на весіллі у бандита, де дружкою була його дівчина… Коротше кажучи, шила в мішку не втаїш. Деякі бабусі, які торгують насінням та сигаретами, знають майже стільки, скільки відділ по боротьбі з організованою злочинністю. Бабусі не люблять з відділом спілкуватись, але взаємозв’язані з ним (хоч і побічно) залізно: старенькі разом з іншими реалізаторами годують постачальників, постачальники — вимагачів, вимагачі відстьобують в «общак», а з «общаку» гроші надходять до правозахисних органів, у тому числі…

Але ми відволіклися від наших друзів. Щоразу після чергового «наїзду» в їхніх душах щось жорстко зрушувалося, й тоді виникала мстива думка: «Дати б по руках кривдникам!». Мало того, що сплачується данина, та ще й побори натурою нескінченні. То жиклер віддай, то поршні, то каністру мастила чи тосолу… Так, за здорово живеш, для добрих стосунків. А потім ця морда підходить, ще й руку тисне, примовками-анекдотами сипле на правах гарного знайомого. Ось така специфіка ринку.

Коли у Вітьчиного родича вкрали машину, Віктор, стискуючи кулаки, висловив заповітну думку:

— Ех, створити б таку бойову одиницю, щоб прищипнути носа декому! Скільки тим гадам жирувати на наших спинах!

— Що ти маєш на увазі? — співчутливо відреагував Олексій.

— Щось кардинальне, відчутне. Ну, наприклад, підірвати Босому машину. Або Зуріку будинок спалити.

Імена «авторитетів» стали в місті настільки легендарними і часто вживаними, що ними батьки цілком могли лякати дітей.

— Погодься, це дитячі забавки, — заперечив Олексій. — Тут потрібне щось інше. Продуманіше. Просто помста — це примітивно.

— Є ще варіант — вступити до їхньої зграї.

— Боронь Боже.

Закурили. Замислилися. Нарешті Олексій Кирилко, лукаво посміхаючись, вирік:

— Знаєш, моя половина днями підкинула непогану ідею. Послухай. Призначили, значить, їм в аптечне управління нового начальника відділу, мужчину саме в соку — років 37-ми, зразкового чоловіка красуні-дружини і добропорядного отця сімейства з двома різностатевими і різними за віком дітьми. Почав він свою роботу з установлення дисципліни, планування робіт, складання звітів і перевірки приходу-уходу на службу. Загалом, як за старих часів. Хай що — мордою об стіл і на ганьбу колективу. Фігурально кажучи. Про відпроситися в поліклініку чи свекруху зустріти з потяга — і не проси. Терор, одне слово, як при Сталіні. А відділ у них майже весь — жіноцтво. Чоловіків — двоє, та й ті безхребетні. До уваги не беруться. Набридло жіночкам це, погомоніли нишком в туалеті, й почалося. Начальник має звичку піджак знімати і вішати на спинку крісла. Ходить по відділу й до інших служб у сорочці з краваткою, надягаючи піджак аж тоді, коли йде додому. Якось увечері, перед кінцем робочого дня, жінки відволікли його в іншій кімнаті, а котрась поклала в зовнішню кишеню жіночі трусики вкрай еротичного покрою. Наступного дня начальник прийшов у темних окулярах, ретельно ховаючи величезний синець під оком. Замислений був — як ніколи. Зателефонувала директриса, начальник зібрав документи для доповіді в теку на блискавці й приготувався йти. Тут його знову погукали в сусідню кімнату на дві хвилини, тим часом з теки ділові папірці швидко витягли, поклали натомість кілька презервативів у яскравих упаковках, коробку цукерок і зверху ще кілька презервативів. Директорка у моєї дружини — жінка років сорока п’яти. Після доповіді начальник повернувся у відділ без нового синця, але ще більш понурий і замислений. І, здається, уже не зовсім начальником.

У такому стані наприкінці робочого дня взяв цей страж порядку і дисципліни свій портфель, вийшов з будинку, минув прохідну (вікна в контори на вулицю), в цей час набрали номер його мобілки, він по кишенях — нема, вона в портфелі дзвонить. Розкрив серед дороги, а звідти щось загорнене в газету падає, якраз на ногу. Така собі стандартна цеглина. Видовище було не для слабкодухих, деякі його навіть пожаліли.

— Усе? — засміявся Віктор Сильцевий.

— Усе, — лагідно відповів Олексій. — Це я до того, що не варто лізти на танк із шашками наголо. Тут треба гарненько покумекати, щоб нам мізки не вибили.