Аґата Крісті - Вбивство у «Східному експресі»

Пуаро підсунув йому аркуш паперу.

– Будь ласка, підпишіть це і вкажіть вашу постійну адресу.

Італієць писав із завитками. Потім він підвівся – його усмішка була такою ж привабливою, як і завжди.

– Це все? Більше я не потрібен? Мсьє, гарного вам дня. Я бажаю, щоб ми могли вибратися зі снігу. У мене призначена зустріч у Мілані, – він сумно похитав головою. – Я втрачу бізнес.

Він пішов.

Пуаро подивився на свого друга.

– Він уже давно в Америці, – сказав мсьє Бук, – і він італієць, а італійці використовують ножі! І вони великі брехуни! Я не люблю італійців.

– Ça se voit [57] Це й видно ( фр. ). , – з усмішкою сказав Пуаро. – Ну, можливо, ви й праві, але я доведу вам, мій друже, що проти цієї людини немає абсолютно жодних доказів.

– А як щодо психології? Хіба італійці не ріжуть одне одного ножем?

– Звичайно, – сказав Пуаро. Особливо в запалі сварки. Але це інший вид злочину. У мене є думка, мій друже, що це злочин дуже ретельно спланований і зрежисований. Це далекоглядний, витриманий злочин. Це не – як би це висловити – латиноамериканський злочин. За цим злочином стоїть холодний, винахідливий, розважливий розум – я думаю, що англо-саксонський розум.

Він узяв останні два паспорти.

– А зараз, – сказав він, – поспілкуймося з міс Мері Дебенгем.

Увійшовши у вагон-ресторан, Мері Дебенгем підтвердила попереднє судження Пуаро про неї. Охайно одягнена в чорний костюм, сіро-зеленувату блузку, із гладкими хвилями темного волосся, акуратно зачесаного й пригладженого. Її манери були такі ж спокійні та пригладжені, як її волосся.

Вона сіла навпроти Пуаро та мсьє Бука й запитально на них глянула.

– Вас звати Мері Герміона Дебенгем і вам двадцять шість років? – почав Пуаро.

– Так.

– Англійка?

– Так.

– Будьте ласкаві, мадемуазель, записати свою постійну адресу на цьому аркуші паперу.

Вона виконала його прохання. Почерк був чіткий і розбірливий.

– Тепер, мадемуазель, що ви розповісте нам про події минулої ночі?

– Боюся, що мені нічого вам розказати. Я лягла спати й заснула.

– Чи дуже вас засмутило, що в цьому потягу вчинили злочин?

Цього запитання вона не очікувала. Її сірі очі трохи розширилися.

– Я не зовсім розумію вас.

– Але запитання було зовсім просте, мадемуазель. Я повторю. Чи надто засмутило вас, що в потягу скоїли злочин?

– Насправді я не думала про це з такої точки зору. Ні, не скажу, що я засмучена.

– Злочин – для вас буденна справа, так?

– Природно, що сталася неприємна річ, – тихо сказала Мері Дебенгем.

– Ви справжня англосаксонка, мадемуазель. Vous n ’ éprouvez pas d ’ emotion [58] Ви не відчуваєте емоції ( фр. ). .

Вона ледь усміхнулася.

– Боюся, що в мене не буде істерики, яка б довела мою емоційність. Зрештою, люди помирають щодня.

– Так, вони вмирають. Але вбивство – трохи рідкісніша подія.

– О, звичайно.

– Ви ж не знали небіжчика?

– Уперше я побачила його тут учора за обідом.

– І яке у вас про нього враження?

– Я не звернула на нього уваги.

– Він не здався вам лихою людиною?

Вона ледь знизала плечима.

– Направду, не скажу, що замислювалась над цим.

Пуаро проникливо подивився на неї.

– Гадаю, ви зневажаєте те, як я проваджу своє розслідування, – сказав він, кліпнувши. – Ви гадаєте: «Зовсім не так розслідування б провадили в Англії. Там усе було б формально, зводилося тільки до фактів, справа була б належно впорядкована». Та я, мадемуазель, маю власні маленькі примхи. Спершу я дивлюся на свідка, оцінюю його чи її характер, і тоді, відповідно, формулюю запитання. Ще хвилину тому я говорив із джентльменом, який хотів поділитися зі мною усіма його ідеями щодо будь-чого. Та я примусив його дотримуватися суті. Я змусив його відповісти тільки «так» чи «ні», це чи інше. І от прийшли ви. Я одразу помітив, що ви любите порядок і методичність. Ви обмежитеся тільки темою обговорення. Ваші відповіді будуть короткі та по суті. І тому, мадемуазель, що людська природа примхлива, я ставлю вам зовсім інші запитання. Я запитую, що ви відчуваєте, що ви подумали. Вам хіба не подобається такий метод?

– Пробачте мені такі слова, але я гадаю, що це просто марна трата часу. Чи подобалося мені обличчя містера Ретчетта, чи ні, не допоможе визначити вбивцю.

– Ви знаєте, що за людина був той Ретчетт?

Вона кивнула.

– Місіс Габбард усім про це розповідає.