Дмитрo Табачник - Вбивство Петлюри. 1926

Давньоримський поет і оратор Квінт Горацій Флакк у І ст. до н. є. у відомій філософській поемі «Пам'ятник», оцінюючи бурхливу цезаріанську епоху в історії Риму, стверджував: «Temporis filia Veritas», що означає «Істина – це донька часу». І вже тоді сучасники намагалися з ним сперечатися. Видатний політичний діяч, консул Римської республіки, полководець і літератор Теренцій Варрон рішуче висловив свою позицію іншим крилатим виразом: «Veritas odium parit» – «Істина породжує ненависть».

І все ж у словах великого Горація, здається, більше правоти й мудрості. Адже звичайно лише з відстані часу істина стає помітнішою, очевиднішою, аксіоматичнішою як у політиці, так і в науці. Адже в оцінці подій та осіб минулого, у вивченні суперечливих і складних або болісних чи оповитих туманом забуття сторінок нашої історії справжні пошуки істини інколи вможливлені тільки через кілька десятиліть, коли хоча б частково вгамовуються пристрасті, коли йдуть у небуття зацікавлені свідки й учасники пам'ятних подій, коли особисті враження стають лише сторінками архівних текстів. Пошук остаточної історичної істини, яка аж ніяк не повинна «породжувати ненависть», твереза, незаангажована оцінка дій, звитяг, помилок державних діячів минулого, безумовно, необхідні сьогодні нам, нащадкам слави й сорому поколінь увчорашніх, бо цікавість до свого минулого, рівень пізнання його, бажання не просто знати, а й відчувати течію історії своєї Батьківщини – це дуже чутливий, точний і, як правило, безпомилковий барометр, що визначає ступінь культурності, цивілізованості й етнічності будь-якого народу. Адже невипадково визначний американський філософ Джордж Сантаяна вважав, що ті, хто не пам'ятають своєї історії, приречені на її повторення.

Про події минулого, хоч якими б неприємними вони були за сьогоднішнього сприйняття й світогляду, ми маємо знати, щоб розуміти, чому ті або ті процеси в суспільстві йдуть саме так, а не інакше, щоб не помилятися в сьогоденні та прогнозувати майбутнє. У цій книзі йтиметься саме про таку подію, про день, який сколихнув усю Європу, на кілька місяців прикував найпильнішу увагу кореспондентів найбільших континентальних й заокеанських газет у європейських столицях та змусив світ оцінити надзвичайно складну філософську дилему злочину й покарання…

Париж, ніжно-теплий, сонячний травень 1926-го р. І бездонна блакить кришталево-прозорого неба, і омита першими щедрими весняними дощами, смарагдово-мереживна зелень бульварів, що буяли кожною кроною, і гострі шабельки молодої трави випещених газонів, і біло-рожеве кипіння садів робили весняну столицю Франції втричі прекраснішою. Париж ожив після зими. Париж був сповнений посмішок, квітів, надій, кохання й розваг. Париж радів сонцю, весні, чудовій погоді…

Той день – 25 травня – був теплим, але ще не спекотним. На широких бульварах, як завжди, юрмилося та штовхалося чимало людей. Та неподалік знаменитого кладовища Пер-Лашез, на вузьких і затишних вулицях, укритих бруківкою, у пообідній час панувала тиша.

Невисокий блідуватий чоловік, на вигляд – років п'ятдесяти, у скромному сірому костюмі, вийшовши після обіду з ресторану Шартьє, спокійною, прогулянковою ходою йшов тротуаром правою стороною вулиці Расіна. «Емігрант чи безробітний? – мабуть, ліниво подумала бабуся-консьєржка, яка грілася на сонечку біля масивної брами. – Ні, точно емігрант, бо безробітний мав би бути завжди брудним і нахабним, а цей – охайний і сумний…» Дійсно, неквапливість у робочий – близько 2-ї години дня – час, немодний одяг та черевики, трохи квола, нібито розсіяна, хода людини, яка нікуди особливо не поспішає, безпомилково виказували в ньому або скромного провінціала, або емігранта, адже численні службовці в цей час ще знаходилися в своїх конторах, банках і департаментах, справжньому ж парижанинові не пасував трохи мішкуватий піджак, а заможному туристові чи безтурботному столичному рантьє не личив досить скромний костюм.