Аґата Крісті - Вбивство у «Східному експресі»

Цього разу мсьє Бук не згадав італійця. Але він подумав про нього.

Останній пасажир першого класу, якого треба було допитати, – містер Гардман – був великим епатажним американцем, який сидів за одним столом з італійцем і камердинером. Він носив крикливий картатий костюм, рожеву сорочку, блискучу шпильку для краватки і, коли увійшов у вагон-ресторан, щось крутив язиком. У нього було велике, м’ясисте, дещо грубе, але добродушне обличчя.

– Доброго ранку, джентльмени, – сказав він. – Чим можу вам допомогти?

– Ви чули про вбивство, містер… е… Гардмане?

– Звичайно.

Він швидко відклав жуйку.

– Це наш обов’язок – опитати всіх пасажирів у цьому потягу.

– Усе гаразд. Думаю, це єдиний спосіб упоратися з цим завданням.

Пуаро зазирнув у паспорт, що лежав перед ним.

– Ви Сайрус Бетман Гардман, громадянин Сполучених Штатів, сорок один рік, виїзний продавець стрічок для друкарських машинок?

– О, так, це я.

– Ви прямуєте зі Стамбула в Париж?

– Так.

– З якою метою?

– У справах.

– Містере Гардмане, ви завжди подорожуєте першим класом?

– Так, сер. Фірма оплачує мої дорожні витрати.

Він кліпнув.

– Тепер, містере Гардмане, ми підходимо до подій минулого вечора.

Американець кивнув.

– Що ви можете розповісти нам про це?

– Точно що нічого.

– А, як шкода. Можливо, містере Гардмане, розкажете нам, що ви робили минулої ночі, починаючи з вечері?

Уперше американець, схоже, не був готовий з відповіддю. Нарешті він сказав:

– Вибачте, джентльмени, але хто ви? Просвітіть мене.

– Це мсьє Бук, директор міжнародної компанії спальних вагонів. Цей джентльмен – лікар, який оглядав тіло.

– А ви самі?

– Я – Еркюль Пуаро. Компанія залучила мене розслідувати цю справу.

– Я чув про вас, – сказав містер Гардман. – Хвилину чи дві він розмірковував. – Думаю, мені краще розказати все, як є.

– Звичайно, бажано, щоб ви розповіли нам усе, що знаєте, – сухо сказав Пуаро.

– Ви багато що сказали б, якби я щось таки знав. Але я не знаю. Як я сказав, узагалі нічого не знаю. Але я мав щось знати. І це болить мені. Я ж мав.

– Містере Гардмане, поясніть, будь ласка.

Містер Гардман зітхнув, витягнув із рота жувальну гумку і пірнув рукою у кишеню. У той же час уся його особистість, здавалося, зазнала змін. Він набув меншого сценічного образу і став реальнішою людиною. Резонансні назальні тони його голосу змінилися.

– Цей паспорт трішки фальшивий, – сказав він. – Ось хто я насправді.

Пуаро роздивлявся картку, яку йому дали. Мсьє Бук зазирнув через його плече.

Містер Сайрус Б. Гардман

Детективне агентство Макніла,

НЬЮ-ЙОРК.

Пуаро знав цю назву. Це було одне з найвідоміших і найавторитетніших приватних детективних агентств у Нью-Йорку.

– Тепер, містере Гардмане, – сказав він. – Послухаймо, що це все означає.

– Звичайно. Ми до цього й наближалися. Я приїхав у Європу, переслідуючи кількох шахраїв – нічого спільного з цією справою. Гонитва закінчилася у Стамбулі. Я зателеграфував начальнику й отримав його вказівку повернутися, і на шляху назад до маленького старого Нью-Йорка я отримав це.

Він передав листа.

Угорі на аркуші був надпис – «Готель Токатліан».

Шановний сер,

Мені порекомендували вас як детектива розшукового агентства Макніла. Будь ласка, зайдіть у мій номер о четвертій дня.

І підпис: «С.Е. Ретчетт».

– Eh bien ?

– Я зайшов до нього у вказаний час, і містер Ретчетт виклав мені ситуацію. Він показав мені кілька листів, які отримав.

– Він був стривожений?

– Він цього не виказував, але був добряче збуджений. Він зробив мені пропозицію. Я повинен був поїхати тим же потягом у Париж і зробити так, щоб ніхто до нього не дістався. Ну, джентльмени, я таки їду цим самим потягом і, попри все, хтось таки до нього дістався. Мені, звісно, прикро. Для мене це не дуже добре.

– Він дав вам вказівки, як поводитися?

– Звичайно. Він усе прорахував. Це була його ідея, щоби я подорожував у сусідньому купе, але вона одразу відпала. Єдине місце, яке я міг забронювати – номер 16, і це було зробити непросто. Думаю, провідники залишають це купе для себе. Але не цього разу. Коли я вивчив ситуацію, мені здалося, що купе № 16 має дуже гарне стратегічне положення. Перед стамбульським спальним вагоном був тільки вагон-ресторан, а передні двері на платформу на ніч зачинялися на засув. Єдиний спосіб, як бандит міг потрапити у вагон, це через задні двері на платформу або ж із задньої частини – у будь-якому разі він мав би пройти просто повз моє купе.