Аґата Крісті - Вбивство у «Східному експресі»

– Ця ідея абсурдна, – сказав Арбатнот. – Цей чоловік був абсолютним незнайомцем. Вона ніколи раніше його не стрічала.

– Це вона вам сказала?

– Сказала. Вона одразу прокоментувала це, у нього був досить неприємний зовнішній вигляд. Якщо до цього причетна жінка (а на мій погляд, доказів цього немає, є лише припущення), я можу запевнити вас, що міс Дебенгем тут ні до чого.

– Ви так тепло про це говорите, – з усмішкою сказав Пуаро.

Полковник Арбатнот холодно на нього подивився.

– Я справді не знаю, що ви маєте на увазі, – сказав він.

Його погляд, здавалося, спантеличив Пуаро. Він опустив очі й почав порпатися з паперами, що лежали перед ним.

– Це все так, між іншим, – сказав він. – Але будьмо практичні й перейдемо до фактів. У нас є всі підстави вважати, що злочин стався о чверть на другу минулої ночі. Частиною необхідної процедури є опитування всіх у потягу, що вони робили в той час.

– Звичайно. О чверть на другу, наскільки я пам’ятаю, я розмовляв із молодим американцем, секретарем убитого.

– Ах! Ви були в його купе чи він у вашому?

– Я був у його.

– Це молодий чоловік на ім’я Макквін?

– Так.

– Він був вашим другом чи знайомим?

– Ні, до цієї подорожі я ніколи його не бачив. Учора ввечері ми розговорились, і нас обох зацікавила наша розмова. Я зазвичай не люблю американців – не надто приємні…

Пуаро усміхнувся, згадавши судження Макквіна про «британськість».

– Але цей молодий чоловік мені сподобався. Він верз якусь нісенітницю та ідіотські ідеї про ситуацію в Індії; найгірше в американців – це те, що вони такі сентиментальні й ідеалістичні. Ну, його цікавило, що я йому скажу. У мене вже майже тридцять років досвіду в тій країні. А мене цікавило, що він розкаже про фінансову ситуацію в Америці. Потім ми плавно перейшли до світової політики в цілому. Я був вельми здивований, коли подивився на годинник і побачив, що вже за чверть друга.

– Саме тоді ви закінчили розмову?

– Так.

– І що ви зробили?

– Пішов у своє купе і ліг спати.

– Ваше ліжко було вже розстелене?

– Так.

– Це купе, дозвольте подивитися, номер 15, передостаннє від вагона-ресторану?

– Так.

– Де був провідник, коли ви пішли у своє купе?

– Сидів у кінці вагона за столиком. По суті, Макквін викликав його, щойно я пішов до свого купе.

– Чому він його викликав?

– Думаю, щоб той розстелив йому ліжко. Купе не приготували на ніч.

– Тепер, полковнику Арбатноте, я прошу вас, добре подумайте. Коли ви розмовляли з містером Макквіном, хто-небудь проходив коридором за дверима?

– Думаю, багато людей. Я не звертав уваги.

– Звісно, я маю на увазі, скажімо, за останні півтори години розмови. Ви виходили у Віньківцях, чи не так?

– Так, але десь на хвилину. Була заметіль. Жахливий холод. Радо повернувся до духоти потяга, хоча, думаю, тут нестерпно.

Мсьє Бук зітхнув.

– Дуже важко догодити всім, – сказав він. – Англійці все відчиняють, потім приходять інші й усе зачиняють. Дуже важко.

Ані Пуаро, ані полковник Арбатнот не звертали на нього уваги.

– Тепер, мсьє, поверніться назад у спогадах, – підбадьорливо сказав Пуаро. – Надворі було холодно. Ви повернулися до вагона. Ви знову сідаєте, ви курите – можливо, цигарку, можливо, люльку…

На частку секунди він зупинився.

– Я курив люльку. Макквін – цигарки.

– Потяг знову їде. Ви курите свою люльку. Обговорюєте стан справ у Європі, у світі. Уже пізно. Більшість пасажирів уже полягали спати. Як ви думаєте, хтось проходив повз?

Арбатнот нахмурився, намагаючись пригадати.

– Важко сказати, – сказав він. – Розумієте, я не звертав уваги.

– Але у вас є військова уважність до деталей. Ви, так би мовити, помічаєте, не помічаючи.

Полковник знову подумав, але похитав головою.

– Я не можу сказати. Я не пам’ятаю, щоб хто-небудь проходив, крім провідника. Почекайте – і, думаю, ще жінка.

– Ви її бачили? Вона була стара чи молода?

– Я її не бачив. Не дивився в той бік. Тільки шурхіт і аромат парфумів.

– Аромат? Гарний запах?

– Ну, радше фруктовий, якщо ви знаєте, про що я. Маю на увазі, його чути за сто ярдів. Але зауважте, – швидко продовжив полковник, – це могло бути й на початку вечора. Розумієте, це був один із тих випадків, як ви зараз сказали, коли ви зауважуєте, самі того не помічаючи. Кілька разів за вечір я сказав собі: «Жінка – запах – занадто сильний». Але коли це було, я не впевнений, крім того, що це точно було після Віньківців.

– Чому?