Аґата Крісті - Вбивство у «Східному експресі»

– Ну, панове, – сказав він, – що я можу для вас зробити?

– Мсьє, ви розумієте, – мовив Пуаро, – з огляду на те, що трапилось, я всім пасажирам зобов’язаний поставити кілька запитань.

– Чудово, чудово, – легко сказав граф. – Я цілком розумію вашу позицію. Ні, я боюся, що ми з дружиною не надто зможемо вам допомогти. Ми спали і взагалі нічого не чули.

– Мсьє, ви знали загиблого?

– Наскільки я розумію, це той великий американець – чоловік з неприємним обличчям. Під час прийомів їжі він сидів он за тим столом.

Кивком він указав на стіл, за яким сиділи Ретчетт і Макквін.

– Так, так, мсьє, ви абсолютно точні. Я маю на увазі, чи знаєте ви ім’я цього чоловіка?

– Ні. – Графа, здається, спантеличило запитання Пуаро. – Якщо ви хочете знати його ім’я, – сказав він, – то хіба його немає в паспорті?

– За паспортом його звати Ретчетт, – сказав Пуаро. – Але, мсьє, це не його справжнє ім’я. Ця людина – Кассетті, він відповідальний за сумнозвісні викрадення в Америці.

Говорячи це, він уважно дивився на графа, але того, здавалося, ця новина зовсім не вразила. Він просто трохи розплющив очі.

– Ах! – сказав він. – Безумовно, це має трохи пролити світло на цю справу. Дивовижна країна Америка.

– Пане графе, ви, напевно, бували там?

– Я пробув рік у Вашингтоні.

– Ви, напевно, знали сім’ю Армстронґів?

– Армстронґ… Армстронґ… Важко згадати, я багато кого зустрічав.

Він усміхнувся, знизав плечима.

– Але, джентльмени, повернімося до справи, – сказав він. – Що ще я можу зробити, щоб допомогти вам?

– Пане граф, коли ви пішли спати?

Еркюль Пуаро зазирнув у план. Граф і графиня Андрені займали суміжні купе з номерами 12 і 13.

– Поки ми були у вагоні-ресторані, нам на ніч приготували одне купе. Повернувшись, ми трохи посиділи в іншому…

– Який номер?

– Номер 13. Ми разом грали в пікет. Близько одинадцятої години моя дружина пішла спати. Провідник приготував мені постіль і я теж ліг у ліжко. До ранку я міцно спав.

– Ви не помітили зупинки потяга?

– Я не знав про це до сьогоднішнього ранку.

– А ваша дружина?

Граф усміхнувся.

– Моя дружина завжди приймає снодійне, коли подорожує потягом. Вона прийняла свою звичайну дозу тріоналу.

Він помовчав.

– Мені шкода, що ніяк не можу вам допомогти.

Пуаро передав йому аркуш паперу і ручку.

– Дякую, пане графе. Це формальність, але просто залиште мені ваше ім’я та адресу?

Граф писав повільно і ретельно.

– Добре, що я сам вам записую, – приємно сказав він. – Написання адреси мого заміського маєтку трохи складне для тих, хто не знає мови.

Він передав Пуаро папір і піднявся.

– Моїй дружині абсолютно немає потреби сюди приходити, – сказав він. – Вона не зможе сказати вам нічого більше, ніж я.

Очі Пуаро блиснули.

– Безперечно, безперечно, – сказав він. – Але все ж я думаю, що хотів би поставити мадам графині одне маленьке запитання.

– Запевняю вас, це непотрібно.

Його голос пролунав владно.

Пуаро м’яко кліпнув.

– Це проста формальність, – сказав він. – Але ви розумієте, це потрібно для моєї доповіді.

– Як завгодно.

Граф неохоче поступився. Він ледь вклонився і покинув вагон-ресторан.

Пуаро простягнув руку до паспорта. Там були вказані ім’я і титули графа. Він перейшов до подальшої інформації – у супроводі дружини. Ім’я – Елена Марія, дівоче прізвище – Ґолденберґ, вік – двадцять років. На паспорті була жирна пляма, залишена якимось неохайним чиновником.

– Дипломатичний паспорт, – сказав мсьє Бук. – Друже, ми повинні бути обережні, щоб часом їх не образити. Можливо, ці люди не мають нічого спільного з убивством.

– Не переживайте, mon vieux , я буду максимально тактовним. Це звичайна формальність.

Він затих, коли у вагон-ресторан увійшла графиня Андрені. Вона видавалась боязкою і вкрай чарівною.

– Ви хотіли мене бачити, мсьє?

– Мадам графине, це звичайна формальність. – Пуаро галантно встав, вклонився їй і всадовив її у крісло навпроти нього. – Просто маю запитати вас, чи ви минулої ночі бачили або чули щось, що могло би пролити світло на цю справу.

– Нічого, мсьє. Я спала.

– Приміром, ви не чули, який переполох був у сусідньому купе? Американська леді, яка займає його, мала напад істерики й викликала провідника.

– Я нічого не чула. Знаєте, я прийняла снодійне.

– А! Я розумію. Ну, не затримуватиму вас.

Коли вона швидко піднялася, він спитав:

– Ще хвилинку. Ці дані: ваше дівоче прізвище, вік і так далі, вони правильні?