Аґата Крісті - Вбивство у «Східному експресі»

– І ви, думаю, уявлення не маєте, хто може бути злочинцем.

– Ну, я знав, який у нього вигляд. Містер Ретчетт описав його мені.

– Що?

Усі троє нетерпляче нахилилися вперед.

Гардман продовжував:

– Невисокий чоловік, темноволосий, з жіночим голосом – ось що сказав старий. Також сказав, що він не думає, що це трапиться у першу ж ніч. Швидше за все, на другу чи третю.

– Він щось знав, – сказав мсьє Бук.

– Він точно знав більше, аніж казав своєму секретарю, – глибокодумно сказав Пуаро. – Невже він нічого вам не розповідав про своїх ворогів? Він, наприклад, не розповів, чому його життя було під загрозою?

– Ні, він це пропустив. Просто сказав, що хтось прагне його крові, і заприсягся її отримати.

– Невисокий чоловік… темноволосий… з жіночим голосом, – глибокодумно промовив Пуаро.

Потім, фіксуючи на Гардмані різкий погляд, він запитав:

– Ви знали, хто він насправді, чи не так?

– Хто, містере?

– Ретчетт. Ви впізнали його?

– Я вас не розумію.

– Ретчетт – це Кассетті, убивця дитини Армстронґів.

Містер Гардман протяжно свиснув.

– Це, безумовно, якийсь сюрприз! – сказав він. – Так, сер! Ні, я не впізнав його. Я був далеко на заході, коли це сталося. Гадаю, я бачив його фотографії у газетах, але на тих фото я не впізнав би власної мами. Ну, я не сумніваюся, що кілька людей мали зуб на Кассетті.

– Ви знаєте когось, хто пов’язаний зі справою Армстронґа, який відповідає цьому опису – невисокий, з темним волоссям і жіночим голосом?

Гардман думав хвилину чи дві.

– Важко сказати. Майже всі, хто пов’язаний з цією справою, мертві.

– Ще була дівчина, яка викинулася з вікна, пам’ятаєте?

– Звичайно. Так, це так. Вона, здається, була іноземкою. Може, і мала якихось родичів макаронників. Але не слід забувати, що, крім Армстронґів, були й інші. Кассетті неодноразово займався викраденнями. Не можна концентруватися лише на цьому.

– Але у нас є підстави вважати, що цей злочин пов’язаний зі справою Армстронґів.

Містер Гардман глянув запитально. Пуаро не відповів. Американець похитав головою.

– Я не можу нікого згадати, хто підходить під цей опис, якщо говорити про Армстронґів, – повільно сказав він. – Але, звичайно, я не працював над цією справою і нічого про неї не знаю.

– Гаразд, містере Гардмане, продовжуйте вашу розповідь.

– Я небагато можу розповісти. Удень я спав, а вночі пильнував. У першу ніч не було нічого підозрілого. Минулої ночі було те ж саме, наскільки я знаю. Мої двері були трохи прочинені, і я спостерігав. Не було нікого чужого.

– Містере Гардмане, ви впевнені в цьому?

– Я точно впевнений. Знадвору ніхто у вагон не заходив, і ніхто не приходив із вагонів у кінці потяга. Можу присягнутися.

– А з вашого місця ви бачили провідника?

– Звичайно. Він сидів на сидінні майже біля моїх дверей.

– Він покидав це місце після того, як потяг зупинився у Віньківцях?

– Це була остання станція? Так, він пішов на кілька викликів – але після того, як потяг повністю зупинився. Потім, після цього, він пройшов повз мене в задній вагон – пробув там близько чверті години. Потім почав теленькати дзвінок, як сказився, і він бігом повернувся. Я вийшов у коридор, щоб подивитися, що воно було – розумієте, я сам почав нервувати – але це була американка. Вона чомусь здійняла галас. Я усміхнувся. Потім він пішов у інше купе, повернувся і приніс комусь пляшку мінеральної води. Після цього він знову сів у своє крісло, і сидів там, аж поки не пішов у кінець вагона, щоб постелити комусь постіль. Не думаю, що він кудись виходив до п’ятої ранку.

– А він взагалі спав?

– Не можу сказати. Можливо, і спав.

Пуаро кивнув. Автоматично його руки поправили папери на столі. Він ще раз узяв офіційну карту.

– Будь ласка, підпишіть це, – попросив він.

Гардман підписав.

– Містере Гардман, тут є хтось, хто може підтвердити вашу історію?

– У цьому потягу? Ну, не зовсім. Хіба що молодий Макквін. Я досить добре його знаю, бачив у офісі його батька в Нью-Йорку – але це не означає, що він згадає мене з маси інших детективів. Ні, містере Пуаро, вам доведеться почекати і, коли припиниться снігопад, зв’язатися з Нью-Йорком. Справді, я не розповідаю вам казок. Тож, джентльмени, до зустрічі. Містере Пуаро, радий з вами познайомитися.

Пуаро простягнув йому портсигар.

– Чи, можливо, ви надаєте перевагу люльці?

– Не я.

Він узяв одну, потім бадьоро вийшов.

Троє чоловіків подивилися один на одного.