Аґата Крісті - Вбивство у «Східному експресі»

– А що ви думаєте про справу Армстронґів?

– Мерзенний злочин, – твердо сказала дівчина.

Пуаро задумливо подивився на неї.

– Міс Дебенгем, як мені відомо, ви подорожуєте з Багдада?

– Так.

– До Лондона?

– Так.

– Що ви робили в Багдаді?

– Я працювала гувернанткою двох дітей.

– А після відпустки повернетеся на ту роботу?

– Я ще не впевнена.

– А чому?

– Багдад досить далеко. Я, імовірно, залишилася б у Лондоні, якби знайшла підхожу вакансію.

– Ясно. Я думав, можливо, ви вирішили вийти заміж.

Міс Дебенгем не відповіла. Глянула просто на Пуаро. Її погляд ясно промовляв: «А ви нахаба».

– Що ви думаєте про леді, з якою розділяєте купе, про міс Олссон?

– Здається, вона приємна, проста особа.

– Якого кольору її халат?

Мері Дебенгем дивилася на нього.

– Коричнюватого, чиста вовна.

– О! Сподіваюся, це не озвучить нескромно, якщо я скажу, що на шляху з Алеппо в Стамбул помітив колір вашого халата. Здається, блідо-бузковий.

– Так, справді.

– Ви маєте ще один халат, мадемуазель? Наприклад, червоний?

– Ні, то не мій.

Пуаро нахилився вперед. Він був схожий на кота, що от-от впіймає мишу.

– Чий же тоді?

Дівчина трохи подалася назад, злякавшись.

– Не знаю. Про що ви?

– Ви не сказали: «Ні, такого в мене немає». Ви кажете: «Ні, то не мій», а це означає, що річ належить комусь іншому.

Вона кивнула.

– Комусь у цьому потягу?

– Так.

– Кому?

– Я щойно сказала вам. Не знаю. Я прокинулася сьогодні близько п’ятої ранку з відчуттям, що потяг надто довго стоїть. Відчинила двері й виглянула в коридор, думаючи, що ми, можливо, на станції. Я побачила когось у яскраво-червоному кімоно далі по коридору.

– І ви не знаєте, хто це? Чи у неї світле, темне, чи, може, сиве волосся?

– Не можу сказати. На ній був чепчик, тому я бачила тільки потилицю.

– А фігура?

– Висока і струнка, наскільки можна судити, але важко сказати. Кімоно з вишитими драконами.

– Так, так, ваша правда, дракони.

Він помовчав мить. Потім пробурмотів про себе:

– Я не можу зрозуміти. Не можу зрозуміти. Усе це не має сенсу.

Тоді, дивлячись на міс Дебенгем, сказав:

– Більше вас не затримуватиму, мадемуазель.

– О! – Здавалося, її це трохи спантеличило, але вона тут же встала.

Біля дверей, однак, з мить провагавшись, вона повернулася.

– Шведська леді, міс Олссон, чи не так? Здається, вона трохи нервує. Каже, ви повідомили їй, що вона остання бачила того чоловіка живим. Здається, вона гадає, що через це ви вважаєте її винною. Можна я скажу їй, що вона помилилася? Насправді ви ж знаєте, що вона з тих людей, що й мухи не скривдять.

Кажучи це, вона намагалася усміхатися.

– О котрій годині вона пішла до місіс Габбард по аспірин?

– Відразу ж опісля пів на одинадцяту.

– Скільки її не було?

– Близько п’яти хвилин.

– Уночі вона виходила з купе?

– Ні.

Пуаро звернувся до лікаря.

– Могли Ретчетта вбити так рано?

Лікар похитав головою.

– Тоді, гадаю, можете заспокоїти свою подругу, мадемуазель.

– Дякую. – Раптом вона йому всміхнулася, усмішкою, сповненою симпатії. – Знаєте, вона як вівця. Нервує і бекає.

Вона повернулася й пішла.

Мсьє Бук здивовано дивився на свого друга.

– Я не зовсім розумію, mon vieux . Чого ви хотіли досягти?

– Я шукав слабинку, друже.

– Слабинку?

– Так, щоб пробити броню витримки цієї молодої леді. Я прагнув розтрусити її холоднокровність. Мені вдалося? Не знаю. Та в одному я впевнений: вона не очікувала, що я візьмуся за справу в такий спосіб.

– Ви підозрюєте її, – повільно сказав мсьє Бук. – Але чому? Здається, та чарівна молода леді, остання людина в світі, яка може бути причетна до такого злочину.

– Згоден, – сказав доктор Константін. – Вона холодна. Безпристрасна. Вона не заколола б того чоловіка, а притягла б його до суду.

Пуаро зітхнув.

– Ви обоє мусите позбутися нав’язливої ідеї, що це необмірковане, спонтанне вбивство. А щодо причини, чому я підозрюю міс Дебенгем, то їх дві. Перша – тому що я дещо випадково підслухав, та ви цього ще не знаєте.

Він розповів їм про той цікавий обмін фразами, який підслухав по дорозі з Алеппо.

– Це й справді дивно, – погодився мсьє Бук, коли Пуаро закінчив. – Це потребує пояснень. Якщо це означає те, що ви підозрюєте, то вони обоє замішані. І дівчина, і той солідний англієць.

Пуаро кивнув.

– Але це не підтверджується фактами, – сказав він. – Річ у тім, якщо обоє були б у цьому замішані, то що б ми виявили? Те, що вони забезпечили б алібі одне одному. Хіба не так? Але ні, такого не сталося. Алібі міс Дебенгем забезпечує шведка, яку вона раніше ніколи не бачила, а полковникове – Макквін, секретар покійника. Ні, таке рішення загадки надто просте.