Аґата Крісті - Вбивство у «Східному експресі»

Її тремтячий погляд ковзав між трьома чоловіками. Пуаро нахилився вперед.

– Розкажіть мені, мадам, – сказав він. – Але спочатку прошу вас присісти.

Місіс Габбард важко гепнулася у крісло навпроти.

– Я маю розповісти вам ось що. Минулої ночі в потягу сталося вбивство, і вбивця був тут просто в моєму купе!

Вона зробила паузу, щоб надати своїм словам більшої драматичності.

– Ви впевнені, мадам?

– Звичайно, я впевнена! Так! Я знаю, про що кажу. Я розповім вам усе, що тільки можу розповісти. Я лягла в ліжко і вже було заснула, і раптом прокинулася – було темно – і я знала: у моєму купе хтось є. Я була така налякана, що навіть не могла кричати, якщо ви розумієте, що я маю на увазі. Я просто лежала й думала: «Господи, мене зараз уб’ють». Я навіть не можу описати, що я відчувала. Ці огидні потяги, думала собі я, і всі неподобства, про які я читала. І я подумала: «Ну, у будь якому разі, йому не дістануться мої прикраси». Бо, бачте, я поклала їх у панчоху й сховала під подушку – це не зовсім зручно, оскільки подушка тоді горбиста, якщо ви розумієте, про що я. Але це тут ні до чого. На чому я зупинилася?

– Ви зрозуміли, мадам, що у вашому купе був чоловік.

– Так, добре, тож я лежала із заплющеними очима й думала, що мені робити, і я подумала: «Як добре, що моя донька не знає, у якому становищі я зараз опинилась». А потім якось зібралась, простягнула руку й натиснула на ґудзик дзвінка для провідника. Я тиснула й тиснула, але нічого не відбувалось, можу вам сказати, я думала, що моє серце зупиниться. «Господи, – сказала я сама до себе, – а може, вони вже вбили всіх у цьому потягу». Потяг стояв, і в повітрі витало неприємне відчуття. Але я просто тиснула дзвінок, і о! на моє полегшення я почула чиїсь кроки, що швидко наближалися коридором. «Заходьте», – крикнула я і одразу ж увімкнула світло. І ви не повірите: у купе нікого не було.

Це, здавалося, для місіс Габбард була драматична зав’язка ситуації, а не навпаки.

– Мадам, а що було далі?

– Ну, я розповіла провіднику, що сталося, і він, здавалося, мені не повірив. Напевно, думав, що це все мені наснилося. Я змусила його подивитися під полицею, хоча він сказав, що там недостатньо місця, щоби туди могла вміститися людина. Усе просто – той чоловік уже пішов, але він там таки був, і це зводило мене з розуму, а провідник пробував мене заспокоїти! А я ніколи нічого не вигадую, містере… як вас звати?

– Еркюль Пуаро, мадам, а це мсьє Бук, директор компанії, і доктор Константін.

Місіс Габбард відсторонено пробурмотіла до всіх трьох:

– Рада з вами познайомитися. – А потім знову занурилася в розповідь. – Ну, тепер я не збираюся прикидатися, що я така розумна. Я вбила собі в голову, що це чоловік із сусіднього купе – той бідолаха, якого вбили. Попросила провідника оглянути двері між купе, і зрозуміло, що вони були незамкнені. Ну, коли я це побачила, то попросила їх замкнути, а коли провідник вийшов, я встала й підперла їх валізою, щоби бути точно в цьому впевненою.

– Коли це було, місіс Габбард?

– Не впевнена, не можу вам сказати. Я не глянула на годинник. Я була така засмучена.

– І яка тепер ваша теорія?

– Ну, мушу сказати, що це очевидніше очевидного. Чоловік у моєму купе – це вбивця. Ким же ще міг він бути?

– І ви думаєте, він повернувся у сусіднє купе?

– Звідки я знаю, куди він пішов? Мої очі були міцно заплющені.

– Можливо, він вислизнув крізь двері в коридор.

– Ну, цього я не можу сказати. Розумієте, мої очі були міцно заплющені.

Місіс Габбард судомно зітхнула.

– Господи, мені було страшно! Якби тільки моя донька знала…

– Мадам, ви не думаєте, що те, що ви почули – це шум: хтось ходив за дверима в купе вбитого?

– Не думаю, містере… як там вас? Пуаро. Той чоловік був тут, у одному купе зі мною . І, більше того, – у мене є доказ.

Вона тріумфально підняла свою велику сумку й почала в ній ритися. Місіс Габбард по черзі витягла звідти дві великі чисті носові хустинки, окуляри в роговій оправі, пляшечку з аспірином, пакетик глауберової солі, целулоїдну пачечку з яскраво-зеленими м’ятними цукерками, зв’язку ключів, ножиці, чекову книжку «Американ Експрес», фотографію дивовижно простакуватої дитини, кілька листів, п’ять разків псевдосхідного намиста й маленький металевий предмет – ґудзик.

– Бачите цей ґудзик? Ну, це не один із моїх ґудзиків. Він не з моїх речей. Я знайшла його сьогодні вранці, коли прокинулася.

Коли вона поклала його на стіл, мсьє Бук нахилився вперед і вигукнув: